Світ який – мереживо казкове!

Так склалися обставини, що за останній неповний рік побувала у двох країнах та кількох українських містах. Раніше так часто за межі рідного краю виїздити не доводилося. А як тільки захотілася поділитися думками про подорожі і я всілася за комп’ютер, пролунав телефонний дзвінок і… намічається поїздка до Тунісу.

Мені пощастило провести 10 казкових днів у екзотичному королівстві Марокко, по тому – ще стільки ж на березі рідного Криму, відсвяткувавши День незалежності в Судаку, покататися на ковзанці під відкритим небом у Львові та поїсти каші на барикадах з місцевими революціонерами біля облдержадміністрації, відчути енергетику страху на скорботному столичному майдані,помилуватися фортецею в Кам’янці-Подільському, побачити 16-тимільйонний Стамбул з висоти пташиного польоту, посвятити паску в Харкові та випробувати американські гірки у тамтешньому парку культури та дозвілля, побачити сто тисяч тюльпанів різних кольорів та форм у Кіровограді.

Калейдоскоп побаченого й досі перед очима, а враження в серці. Пенсіонерка із Дніпропетровська, яка розповідала про бандерівців у потязі до Львова, гра з дитиною на вгадування фігур у хмарах під час мандрівки машиною до Кам’янця, пахощі тюльпанових алей надвечір у затишному Кіровограді…

Подорожі – це продовження тебе, це час, коли гостро відчуваєш життя на смак. І від цього стаєш щасливим, якимось розбурханим, дитинним і навіть легшим – не фізично, а внутрішньо.

У великому СРСР ми частіше залишали домівку. То до родичів у Тбілісі, то до тітки в Москву… У часи незалежності, скрутні для більшості українців, особливо мандрувати не доводилося. Мабуть, це відбилося на людях так, як нестача тістечок у солодкоїжки…

А ще, як влучно сказав Бенджамін Дізраелі: подорожі привчають до толерантності! 100% правда. Отож і подумалося в наш буремний час, що нетерпимість деяких українців, особливо незаможних, походить саме звідти – з позбавлення можливості бачити світ. А він який – "мереживо казкове"! На щастя, любити життя та світ автор цього вислову наш земляк Василь Симоненко міг і без заморських подорожей. А ось донеччанам та їхнім сусідам просто необхідно бачити Чигирин, Хортицю, Карпати… Любити і вірити можна в те, що бачив і відчув. … Як тістечко, яке смакує.