Давно не їздила дизелем, але захотілося згадати студентські роки і знову відчути ту атмосферу, коли студенти їдуть додому після "тяжких" навчальних буднів. Вагон гомонів і жартував – усе, як було, так і лишилося. І, напевно, не зміниться, доки курсуватиме дизель "Черкаси – станція ім. Т.Шевченка". Я їхала до батьківської домівки, аби відчути обійми маминих долонь. Везла батькам гостинці – продукти, яких вони в житті собі не куплять… Хотіла побалувати.
Задивившись у брудне вікно, я не помітила, як на наступній зупинці навпроти мене сів чоловік, якому, може, трохи за шістдесят. Звичайний селянин. Дядько почав порпатися у своєму клунку. Він дістав чорний хліб, шмат сала і почав їсти. Перше, на що я звернула увагу – це те, що крихти розліталися на всі боки. Чомусь відразу згадала фільм про голодомор за "Жовтим князем" Василя Барки, який дивилася кілька днів тому. Подумалося: за крихти в ті часи люди готові були б землю їсти… Але той чоловік при цьому не викликав у мені ніякого негативу. Я зустріла справжнього українця! Отого – із українського фольклору. Йому бракувало хіба що цибульки чи часничку. Мені дуже захотілося, аби він поділився зі мною. Я відразу забула про ті крихти, бачила лише добрі втомлені очі, зморені від багаторічної роботи руки і… чорний хліб із салом.
І подумалося мені: цей чоловік – і є Україна.
P.S. Під час голодомору 30-х років моя бабуся ходила до дитячого садочку. Її родині вдалося сховати корову у лісі. Щодня вона несла банку із молоком, аби поділитися з рештою дітлахів. Щодня їй хотілося відпити трохи дорогою, однак жодного разу вона цього не зробила. У садочку вона отримувала шматок хліба. Однак ніколи його не з’їдала повністю. Несла додому, ділилася там з усіма, а сама казала, що не голодна.
P.S.S. Моя бабуся розказувала мені про "голодовку" не тільки в роковини. Розказувала, певно, аби я затямила, що Україна тоді вижила не заради того, аби вмерти. Розказувала, аби я пам’ятала, що щастя українця – мати хліб і сало. Озирнімося! Може, не все так погано?