Що ви робите, коли вам погано? Особисто я дістаю телефон чи заходжу в будь-яку соціальну мережу і починаю спілкуватись із друзями. Те ж саме я роблю, коли в моєму житті сталося щось приємне. Друзі в мене справжні, чесні, щирі і… такі мої. Вони знають про мене все (ну майже все))), вони терплять мої перепади настрою, ПМС, моє самоїдство, мій характер. Коли я вчиняю неправильно, вони мають сміливість назвати мене малим рудим стервом, а коли я молодчинка – руденьким сонечком. Із ними я не соромлюсь бути дівчинкою-святом чи дівчинкою-бідою, я завжди можу на них покластися, а відтак – будь-кого за них порву. Їх небагато: вони перевіряються часом і різними ситуаціями. Справжній друг порадіє за тебе у щасті і втішить у горі. Маючи таких друзів, як у мене, можна нічого не боятися: ні бідності, ні голоду, ні кінця світу.
Так склалося, що в мене часто змінюється коло людей, яких я називаю друзями. Це почала помічати, коли зрозуміла, що список запрошених на день народження чи новосілля (а переїжджаю я дуже часто) щоразу інший. Є, звісно, люди, які кочують із списку у список із року в рік: ото вже давні, перевірені друзі, яких цінуєш особливо. Та я зовсім не хочу сказати, що не дорожу іншими. Я дуже відкрита людина, мої друзі знають моє життя повністю. А тому я не терплю зради і легко прощаюсь із людьми, як би боляче це не було.
Тиждень тому я образила подругу. Непорозуміння вийшло: домовились про зустріч, а тоді я не попередила її, що зустрічі не вийде. Я попросила вибачення есемескою і мала потелефонувати наступного дня, однак наступний день зустрів мене проблемами іншого мого друга – дуже близької мені людини, і я переключилась. Відкладала дзвінок з учора на сьогодні, із сьогодні на завтра, із завтра на післязавтра і досить справедливо була висварена ображеною подругою. Знаю, що винна, знаю, що свиня, і мені тепер так порожньо… Картаю себе невимовно і намагаюсь не запізнитись, щоб владнати ситуацію, бо не хочу втрачати цю людину.
Навіщо пишу це на блозі? Не знаю, як у вас, а в мене в житті одна фобія – самотність. Я божеволіти просто починаю, коли відчуваю себе одинокою, мені тоді світ не милий. Із тупого депресняка мене завжди виручають друзі. Однак, щоб мати гарних друзів, треба бути самому гарним другом. Я пишу це для того, щоб прочитавши ці рядки, ви згадали про своїх друзів, про дорогих людей, написали їм зараз, потелефонували, запитали, чи все в них гаразд, чи не треба в чомусь допомога, пробачили дрібні образи. Віддасться сторицею, це я вам обіцяю. Якщо якась дрібна сварка стала причиною тривалого мовчання, – пошукайте контакт, вимкніть гордість – і на душі стане легше, і на серці веселіше. Мені щиро шкода людей, які не мають друзів… А вам?
P.S. Ще раз прошу пробачення у своєї подруги: я Вас люблю, ціную, поважаю. А ще прошу вибачення в усіх, кому в друзі дісталась така навіжена я. Але я вас усіх люблю, друзі)))
