Пару років тому я поставила в під’їзді пляшку для збору відпрацьованих батарейок. Все як треба: наліпочка, плакатик, оголошення, контактна особа. Потихеньку заповнювалась вона і я потихеньку раділа, що принаймні ця сотня-друга батарейок не потрапить у смітник.
Сьогодні мене попросили прибрати цю інсталяцію. "Мешканці будинку" передали це прохання через прибиральницю.
Мені так неприємно стало, я заклякла силкуючись знайти якісь слова крім безглуздого: "Ну, як же так?", що крутилося в голові.
І тут прозвучав контрольний постріл.
"Якщо ви не можете забрати, то давайте я викину в смітник?"
Три літри забруднювача в смітник? Два роки небайдужості в смітник?
Поки одна особа намагається зробити "перемогу", тридцять дев’ять інших натхненно клепають "зрада". А потім вимагають "європейські дворики", "європейський стиль життя", "безвізовий режим з Європою", "європейські дороги" і т.д.
І, звісно, винна у відсутності європейськості нашого життя влада, яку ці "мешканці нашого будинку" обирають на чергових продажних виборах.
Європа? Ні, не чули.
Я забрала батарейки.