Поїхав у село привітать батька з 85-річчям.
Зайшов у хату. На кріслі стояв на задніх лапах молодий чорно-білий кіт і занімався якимись тібетськими практиками. Тобто – підкидав обома лапами носок угору і дивився, як він на нього падає зверху…
Влітку кіт жив надворі і в сараї, і його не звали ніяк. Але з наступлєнієм холодів, на короткому сімейному совєті, його було вирішено пустить в хату. Кіт согласився… У зв'язку з повишенієм соціального статусу йому присвоїли кодове ім’я. Тепер його звать Мирон…
Мирон побачив мою собаку і дуже здивувався, а собака зраділа. Але потім кіт вигнувся в красіву правильну дугу, настовбвурчив мєх, зашипів і ретірувався з хати майже по потолку в кілька сильних точних прижків… До самого мого від’їзду він більше в хату на заходив. Сидів надворі з вираженієм ліца, яке можна назвати так: "Якого х*ра ви сюди приїхали – без вас мені тут краще"… Іногда стрибав на зовнішнє підвіконня і заглядав у хату… Со злостю і нєдовєрієм…
Правда, кусок куриці, який я йому дав, – з’їв. Але якось так, начебто нехотя і спустя рукава, без реверансів і благодарностєй в мою сторону. Тіпа, не дуже то воно мені й треба було… Уніжаться я не буду, – понятно?
Привіз батькові на подарок зімні ботинки з мєхом (ну і бритву, понятноє дєло). Батько якраз вийшов надвір. – Ти куди? – питаю… – Піду, курям дам, – сказав батько… Курі в цей час стояли за сєткою і вніматєльно вслухалися в наш діалог. Вони знають, що коли до них ідуть, то це – або годувать, або забирать яйця, або убивать… Інших альтернатив не існує. Ну, годують і забирають яйця все-таки частіше, чим убивають… Шо вже хорошо… Руська рулєтка, в общим така…
Показав батькові подарочний ботинок… Він його покрутив в руках і спитав с разочарованієм: Шо, тіки один?
– А ти хотів все і зразу? Другий привезу на Різдво, – тупо пожартував я…
Сіли за стіл. Батько підійшов до столу і настороженно взяв банку щучої ікри, понюхав… – Що воно таке? – Шось молошне, – сказала мати. – Я молошного нехо, – сказав батько…
– Вітя, а шо таке "блогер"? – спитала мати…
– Де ти таке почула? здивувався я.
– Та звонила родичка і каже: ваш син – блогер. То я так розстроїлася, що аж не спала цілу ніч…
– Не розстраюйся, – кажу. – Нічого страшного, хоч і хвалиться особо нічим…
– Ти там будь скромнішим, – попросила мати…
– Добре, – кажу…
– А налий мені отого, – попросив батько, і показав пальцем на бутилку віскі. Налив, випив. "Ох і погане", – каже… А потім додав: "Ну, крєпке", –- щоб уже зовсім віскі не обіжать…
– Ти веранду закрила, Катю? – спитав батько у матері.
– Та нашо її закривать серед дня? – спитала мати.
– Тю, ти шо не помниш, як той у нас холодець поїв і вкрав чайник…
– Хто? – спитав я.
– Та той, покойний, як його… Не схотіли розвивать історію…
Потом мати сказала романтичний тост.
– Жив у нас в селі, каже, горбатий Петро, та ще й сліпий був на одне око… Якось так, боком ходив…
– Я помню Петра, – сказав батько, – він мене возив, коли я був головою сільради…
– На чому возив? – спитав я…
– Та на підводі, на конях, на чому ж ше – сказав батько… – Петро був дуже негарний, даже коні його боялися…
– Так от, -– продовжила мати, -– як випивав Петро за столом чарку-другу-третю, то казав всігда одну й ту ж фразу: "Все в мене хорошо! Але женився я не по любві… Вік минув зря"… – Так от, – я по любві заміж вийшла, – сказала мати. Поздоровляю тебе, чоловіче мій рідний… І чогось трохи заплакала… А потом гламурно відпила ковток віскі з колою… – А в мене добрий напиток, – каже… Давай я й тобі, Міша, добавлю кока-коли…
– Не нада, – сказав батько… – Я нашої вип’ю.
А батько згадав, як ходив до матері гулять і вертався вночі, а йому дорогу перегородив великий собака. Батько зімітірував, що він бере в руки камінь і замахнувся. А собака, замість того, щоб утекти, побіг йому назустріч. Бо то був не собака, а вовк. Вовки не бояться каміння. То батько заліз на дерево і сидів там до ранку… Раньше було опасно фліртувать між селами…
Потім поговорили про політику. Ну, таке, нічого особенного. Обичне шоу Шустера в масштабах сільської хати…
– Якісь люди вроді й розумні бувають, ну дурні, – сказав батько. – Завучка в школі каже: я голосувала за комуністів і за Мороза. – Нашо? – спитав батько… Бо хліб був по 16-ть копійок, – сказала завучка… А якже ти за їх за обох голосувала? – спитав батько. – А так, сказала, завучка, – і на тих поставила хрестик, і на тих… (думаю, саме завдяки й таким чудо-виборцям комуністи не добрали голосів, слава богу)… – Ну в большинстві люди нормальні, – сказав батько, вступаючись за честь і репрезентативну вибірку села…
Вранці зайшов сусід. Рік тому я йому позичив тисячу доларів. Позичив, бо син розбив "жигуля", а зараз в селі склалася така общественно-економічна формація, що без "жигуля" – ну ніяк…
Прийшов віддавать борг. Каже: я б тобі доллари оддав, ну, по-перше, їх купить ніде, а по-друге, – вони січас дуже дорогі… – Да, сказав я, – доллари вони, с*ка, такі – подлі…
– Я бичків продав, каже… Я тобі дам десять тисяч гривень, ладно? І додав: бо в мене більш нема… – Та, не переживай, кажу, оддаси пізніше. – Пізніше нельзя, – сказав сусід. – Всі знають, що я бичків здав, я боюсь так гроші в хаті держать…
Віддав. Пішов додому, потім вернувся. – Я тобі, каже, на Новий год ще індичку заріжу. Здорова. Оце одну зарізали, то 16 кілограм, на весь стіл… – Та хай, кажу, ще живе індичка і радується жизні, – відповів я… – Ну, розберемся в общим, – сказав сусід…
Коли від’їжджав до Києва і проїжджав повз город, периферійним зрєнієм замітив у вікні на кухні Мирона. Він лежав зверху на радіо і, навєрно, слухав якусь музику. В мою сторону даже не глянув… Незавісімий пацан росте…
