Мій револьвер рятував мене від, типу "хуліганів" принаймні тричі. І у одному із цих випадків шансів, без зброї залишитись не те що неушкодженим, а взагалі живим, не було.
І як не комічно це виглядає, але на "теплу зустріч" нарвався у ста кроках від редакції, що у центрі Черкас та ще й серед білого дня.
На щастя, обійшлось без стрілянини. Хоча я був готовий застосувати зброю, інакше мене б убили. Навіть діставати револьвер не довелось. Нападників, а їх було до десятка (обкурена пацанва) напевно зупинило те, що я тримав праву руку за спиною. І так впевнено, що вони повірили, що в мене може бути зброя. Ніхто із них не ризикнув перевірити на собі блефую я чи ні. І вони мовчки ретирувались.
А ще, у відповідь на викривальні статті мені періодично погрожують розправою. І зазвичай ті, хто мав би нас всіх охороняти – міліціонери (тоді ще не було поліції), працівники прокуратури, СБУ тощо.
А ще в українських правоохоронців є така практика. При вбивстві журналіста не пов’язувати злочин із професійною діяльністю потерпілого. Мовляв, вбивство скоєне із побутових чи хуліганських мотивів, як вони пишуть у протоколах: "на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків".
У списку журналістів, убитих за незалежної України є щонайменше прізвища трьох черкаських – це Грушецький, Ракшанов і Сергієнко. Нехай останній в основному відомий у Корсуні як активіст, а не журналіст. Чого точно не можна сказати про Ракшанова і Грушецького. Вони відомі журналісти, які загинули за дуже підозрілих обставин.
Тож зброя журналісту реально потрібна. Хоча б для того, щоб мати чіткий аналіз причинно-наслідкових зв’язків між нападом на журналіста і його діяльністю.
Бо травматична зброя, яку дозволено мати журналістам, дійсно може захистити від, типу хуліганів. Але від серйозних бандитів навряд. Оскільки вони точно використають бойову зброю. Шансів вижити у журналіста при такому нападі майже немає. Зате тоді правоохоронці не зможуть списати смерть журналіста на просту "хуліганку".
Крім того, травмат виглядає як справжній бойовий пістолет, і стріляє так само гучно. Не кажучи вже про те, що при застосуванні травматичної зброї на відстані до трьох метрів, можна завдати смертельні поранення.
Тож якби у Василя Сергієнка, якого бандити із "Ескадрону смерті" ухопили просто у дворі, і потім вивезли у ліс і закатували до смерті, виявилась, хоча б травматична зброя, він міг би вижити.
Переконаний у тому, що в Україні давно назріла легалізація володіння зброєю. Он у сусідній із нами Молдові (товариство, українці точно не дурніші за молдаван) дозволено приховане носіння короткоствольної нарізної зброї (це, фактично бойові пістолети) ще у 1998 році. І як тільки це сталось, зразу рівень злочинності впав на 33 відсотки. Ось результат. Як тільки громадяни отримали право реально захищати власне життя, свободу і майно, бандити тут же "присіли".
Та й під час масових акцій протесту на вулицях Кишинева, які були пара років тому, поліція не нахабніла і не дозволяла собі використовувати проти активістів зброю. Поліцейські чудово усвідомлювали, що як тільки вони це зроблять, то отримають від народу цілком адекватну відповідь.
