Остання поїздка була довгою – три ночі в дорозі, 2000 км намотали по дорогах війни. Красногорівка, Авдіївка, Дзержинськ, Щастя, Станиця Луганська. Бійці Збройних Сил України, бійці Нацгвардії, малозабезпечені сім’ї, багатодітні сім’ї – всім дісталася волонтерська допомога та частинка тепла від черкащан! Веземо, як завжди, все необхідне.
Говорять, що війна закінчилась… А в той же час щодня хтось гине… Когось медична служба просто не довезла в госпіталь… В Авдіівці по промці стріляють, навіть, вдень… Зайцеве, Дебальцеве, Широкине – тут обстріли звичайна річ… незвично, коли тихо… Станиця Луганська – ночі теж стали неспокійними. Жителі налякані новими договорами по розведенню сил. Тут тільки жити почали спокійно, обстрілів стало менше та під захистом української армії спокійніше спиться. А тут "сіра" зона! Що воно таке? "Сіра" – це нічийна? Бояться, що відразу зайдуть "сєпари", як було вже не раз! Адже для них ні домовленостей, ні правил не існує…
Є і радісні новини! 6 хвиля – на ДЕМБЕЛЬ!!! Для когось це просто слова! А для когось – єдиний синок повертається додому з війни – ЖИВИМ! Батько обійме і підніме на руки своїх дітей, дружина дочекається коханого, втомившись плакати в подушку… Дембель на війні – це життя!
В Авдіївці наші бійці направили нас до місцевого волонтера, яка займається допомогою малозабезпеченим та багатодітним сім’ям. Ми зустрілися біля багатоповерхівки, розмовляли голосно і відкрито, і я запитала, чи не боїться вона помсти інших мешканців Авдіївки, які налаштовані до нас не прихильно. Вона відповіла, що вже звикла і що їх там стільки ж, як і по всій Україні, не більше. Відвідували людей по домівках, вони справді були дуже вдячні, на очах у них блищали сльози. Стара Авдіївка знаходиться біля промки і, тому їхні будинки, городи нещадно побиті снарядами. Паркани – як сито, люди цілими днями сиділи в погребах. На фото є сім’я пенсіонерів, дідусь вийшов на город садити картоплю – снарядом відірвало ногу, тепер бабуся сама доглядає. Такі милі і привітні, розмовляють українською. Раді були всьому: крупам, картоплі, овочам, яйцям, миючим засобам, особливо знеболювальному… Бабуся така тендітна, добра, щира, нагадала мені мою бабусю, якої вже півроку нема, і я не змогла втриматись, щоб її не обняти… А дітки… Кожна мала дитина нагадувала мені про мого синочка, якого я покинула вдома, і я уявляла, що це моїй дитині дають їсти… Руки дрижали, серце стискалося до болю і я розуміла, що треба дякувати Богові, що це не так! Особливо запам’яталась 4-річна дівчинка Аринка, якій ми дали кекси… У нас чимало було свіжого печива, але рука в мене чомусь потягнулася до кексів… І тут мама дівчинки радісно говорить: "Арінко! Ти ж так хотіла кексів! Ти ж їх так любиш і так давно просиш! Дитина щасливо посміхалась і горнулась ще більше до мами. Я не знаю, ким нас бачила дитина, але я уявляла себе, щонайменше, чарівницею! Як добре виконувати дитячі бажання і як мало для щастя треба дітям!
Були і пригоди: то нас на блокпосту наші ледве не розстріляли, бо вночі не роздивилися, хто їде (але ледве – то ж не рахується!), то о третій годині ночі в Лисичанську патрульна поліція нас зупиняє і просить бути понятими, бо за кермом нетверезого водія спіймали. Водій відмовляється проходити обстеження, агресивно веде себе разом з друзями, психологічно тисне на поліцію, ті спокійно тримаються, ми спостерігаємо мовчки за цим. Водій і його друзі в звичайному одязі, але я розумію, що це військові, і коли вони підійшли до нас і попросили, щоб ми не підписували протоколи – мене прорвало… Я розказала, хто я така, чому я не сплю ночами вже 2,5 роки, а катаюсь по АТО! Розказала, в яких "передєлках" побувала за цей час і скільки всього ми доставили на фронт (від сірників, шкарпеток до машин і безпілотників), ще сказала, що мені соромно, що возила і таким як вони… І, виявилось, що ми дійсно їм возили! В Амвросіївку в 2014-му!!! Агресія у них спала, вони соромливо опустили очі, вибачились перед нами і поліцейськими! У водія народився син і вони відмітили… А я зробила висновок: якщо люди захочуть порозумітися – вони це зроблять, були б вони тільки людьми!
У крайній точці нашого маршруту нова крута Нацгвардія, тренована НАТОвськими інструкторами і одягнена за їх зразком, зустріла нас на блокпосту суровою дисципліною. Ну яка дисципліна, коли ми 2 доби добирались по колдобинах, а все більше по полю-по полю і тут побачили рідних черкащан, звичайно, ми обнялись – і в цю мить проїжджає на крутій бронемашині їхній майор… Бійцям повний кабздець, нас затримати, забрати документи, поки не вияснять хто ми і що… І хоч вони пояснювали хто ми, розказали, чим займаємось, ручалися за нас. Майор дав наказ нас затримати! Ну не любить він волонтерів! Добре це, чи погано, замість того, щоб нас затримати – напоїли чаєм, з тортиком, яким ми їм привезли. А от нам прийшлось дзвонити командирам нацгвардії, яким ми помагали з перших днів війни, і ті вже дзвонили командуванню в Київ і ручалися за нас. Добре, що є друзі на війні!
Ще одна пригода спіткала нас в Старобільську, на останньому АТОшному блокпосту (хоча АТОшним він був колись, зараз до передка не менше 100 км. При перевірці машини бійці (а то були міліціонери місцеві) побачили у нас відстріляні тубуси, ну каркаси від мінометів, які ми везли для черкаського музею. До цього нас перевіряло з півсотні блокпостів і все було добре, бо це вже безпечні сувеніри. Але не тут! "Ви везете заборонені речі, ви злочинці!" Забрали у нас усі! документи і викликали опергрупу. Я нічого не розуміла… 3 роки возили, а тут злочинці, ми говорили, що ми волонтери, що це дозволено, показували фото – без толку. Навпаки майор (після цього мій напарник, класний хлопець, Золотаренко Сергій, говорив, що у нас сьогодні – день майорів) розпалявся: " Як 3 роки возили??? І взагалі, я розкажу як треба поводитись на блокпостах: по телефону не розмовляти…і понеслось… Дзвоню знайомому командиру за порадою, він заспокоює, застерігає, що нам можуть підкинути щось заборонене, щоб були уважні. " А взагалі, якщо опергрупа нормальна, то просто поржуть…" Опергрупа виявилась нормальною! Перевірили машину, документи.
– Ви говорили майору, що ви волонтери?
– Так! І посвідчення показували!
– От бовдур! Вибачайте за затримку! Щасливої дороги!
А майора вже і слід простив… Як добре, коли поліція на стражі закону і простих громадян!
