Стою в черзі по квиток на залізничному вокзалі. Спека неймовірна, у мене висока температура (застудилася, потрапивши під зливу), черга просувається дуже повільно, але квиток потрібен терміново. Враження складається, ніби всі люди в черзі мають терміново повідомити всім, чиї номери збережені в мобільному, про те, скільки саме часу вони стоять у черзі. Коли вже доходить моя черга, касир просить чоловіка (який ззаду від мене розповідає, що вже сорок хвилин у черзі і ніяк не купить квиток) припинити говорити по мобільному, бо це заважає спілкуватися їй із покупцями. Він ще прирікався, поки таки сказав співрозмовнику: "Ну ладна, давай, а то здєсь мала таво білет купіть нєвазможна, іщо і прадавєц грубіт"… Хоча насправді: аби всі поважали одне одного і не відволікали своїми теревенями касира, може, набагато швидше просувалася б черга.
Взявши довгоочікувані квитки, прямую до магазину. Як правило, я не скуповуюсь у мережі магазинів "Абсолют". Однак тинятися десь із температурою, аби купити хліба, в мене не було сил, а тому й зайшла у той магазинчик, що біля вокзалу. І знову той триклятий мобільний.
Продавчиня щось натхненно розповідає комусь у мобільний телефон, а вільною рукою торгує хлібом. Бабусі, яка стояла в черзі переді мною, років 85. Хоча, можливо, вона просто має такий вигляд. Просить буханочку сірого хліба, подає гроші – копійка в копійку. Більше у гаманці грошей немає. Продавчиня вручає їй хлібину і, поклавши врешті телефон, приймає моє замовлення. В цей момент бабуся покрутила хлібинку в руках і спитала у продавчині, чому вона (хлібина) черства. Натомість продавчиня забрала в бабусі хлібину, запропонувавши батон. Бабуся на батон погодилася, взяла до рук – і тут почалося найцікавіше.
– З Вас 4,50, – каже бабусі продавчиня.
– А та хлібина скільки коштує?
– Яка та?
– Що я Вам повернула…
– Коли Ви мені що повернули?
– Щойно, черству хлібину.
– Я вам кажу: за батон заплатіть.
– То я ж Вам давала гроші
– Де ті гроші? Я у Вас нічого не брала.
– Ну я ж давала, за хлібину, – вже плаче бабуся.
– У мене нема ваших грошей, платіть за хлібину.
– Так я ж поміняла.
– Нічого не поміняли, Ви влізли без черги, я Вам дала батон, а Ви ще й платити не збираєтесь…
– Добре, забирайте собі і гроші, і хліб, – віддала бабуся продавчині батон.
Коли я купила бабусі батон і вона зі сльозами на очах дякувала мені, продавчиня закричала на весь магазин, щоб зробити геть зовсім боляче бабусі:
– Так би й зразу сказала, що хочеш надавить людям на жалость, щоб получить хліб безплатно!!!
Я виходила з магазину, стримуючи сльози. Розплакалась уже, коли за мною зачинились двері. Хотіла повернутись і написати скаргу, але розуміла, що моя застуда мене перемагає і я не матиму сил цього зробити.
Сподіваюсь, що через дуже важливу розмову (приблизно такого змісту: "А він мені… А я йому…") продавчиня скоротила життя тій бабусі. Сподіваюсь, що то мобільний заважав їй працювати, а не її черства, як та хлібина, душа.
