Наш ранок починався о 8 вечора, адже вночі була найбільша потреба бути присутнім на барикадах. А коли ми з товаришем йшли митися і трішки поспати в мою холодну квартиру, то пряма трансляція з громадського не вимикалася аби за потреби вчасно піднятися по тривозі. З пакетами на ногах, замотаними скотчем з ребрами жорсткості кінцівками, хтось в шоломі, хтось без, із закацюблими брудними руками, тримаючими пластиковий стакан з чаєм… але ми булитакими щасливими. Щасливими від того, що Господь дарував нам другий шанс поборотися за нашу гідність і свободу і не змарнувати досягнення цієї революції, як це вже колись сталося в 2005 році.
– Віталію, ти залишаєшся?
– Так.
– Пообіцяй мені, що без мене не "полізеш" на передок, що будеш мирно протестувати, не кидатися цеглою. Не чіпай коктейлі. Я хочу тебе ще раз побачити живим і здоровим.
– Я тобі обіцяю, друже.
– Добре, я швидко. Годинку посплю, перевдягнуся, перемотаюся, і знову тут…
Сьогодні після насичених двох робочих тижнів я прокинувся і згадав ту шалену тілесну втому, яка була хронічною на Майдані. І, чомусь, вона приносила радість. Бо перебуваючи в стані соматичної лихоманки від морозу, психологічного стресу, від фізичної виснаженості і недоїдання, ми думали і мріяли тільки про одне і казали один одному: "Все в нас тільки починається…"
Світла пам'ять всім Героям, які полягли за ці роки, захищаючи нашу мрію, мрію про "сім'ю вольну, нову". Ми її здійснили, наш дорогий пророче Кобзарю. Нам це вдалося!!!