30 січня виповнюється рік з дня загибелі Ігоря, 6 лютого рік з дня загибелі Віталія. Рік… Рік!!! А здається, що все це було вчора…
Познайомилася я з цими чудовими хлопцями у вересні 2014 року під Станицею-Луганською.
"О! А ви з Черкас? Ми теж!!!" Скільки ми так зустріли наших земляків! Найкращих і наймужніших захисників, що залишили свої затишні домівки та пішли захищати наш спокійний сон!
Пафосно? Та ніскільки!!! Бо мені найкраще було видно оті контрасти, адже я постійно мала можливість для порівняння, мотаючись між домівкою і передовою, спілкуючись із жінками та дітками. Але Ігор та Віталій були особливими. Снайпери-розвідники.
У мирному житті профі в полюванні, на війні застосували свої навички сповна. Я пишалася знайомством із ними. Я бачила, з якою повагою ставляться до них всі бійці.
Віталій: "Лягаємо ми спати рано, як стемніє, а Ігор просинається посеред ночі і починає планувати, як можна краще "сєпарів дістать".
Вони пішли на війну добровольцями. Правда, не думали, що все так затягнеться. А потім було Дебальцеве… Їх постійно перекидали в різні точки, найгарячіші та найвідповідальніші. Після легкого поранення Ігоря відпустили на кілька днів додому, ми якраз змогли забрати. Це були найкращі моменти в моїх поїздках, коли везеш бійця додому. Та через кілька днів потрібно вже було їхати назад. Я пообіцяла відвезти, а так, як вантажу на той момент було мало, поїхала сама на меншому авто. Ігор попросився за кермо (скучив) і ми всю дорогу проговорили. Не про війну. Про полювання і рибалку, про дітей та внуків. З якою гордістю він розповідав про сина-кадета!!! А про вже дорослих доньок! Та найбільше мене "пройняло" те, як він розмовляв із дружиною по телефону: голос відразу змінювався, ніжнішав, м'якшав… дуже приємно було це чути.
Тож коли вже зимою Ігор попросив мене привезти до нього в гості дружину, я не змогла відмовити, хоча завжди була категорично проти будь-яких "екскурсантів".
Чи могла я тоді подумати, що це буде їх остання зустріч? Навіть не уявляла.
Тоді мені здавалося, що найстрашніше вже позаду, адже перемир'я дійсно принесло недовгу тишу, ми навіть змогли проїхати на крайні позиції, відвозили хлопців після відпустки, роздавали "миколайчики". Крайнього разу я зустрілася з Ігорем вже перед самим Новим роком. Фото на пам'ять в новорічних шапках. Отаким усміхненим він мені і запам'ятався назавжди.
Потім вже вони не могли виїжджати за передачами, ми домовлятися, де залишити. І коли 30-го січня ми залишивши передачу для Ігоря за його вказівкою "в машині з вибитими вікнами ", поспішали в госпіталь Артемівська, везли пораненого хлопчину-"донбасівця", якого забрали на "Хресті" після невдалої спроби прорватися в Вуглегірськ, пролунав найстрашніший дзвінок в моєму житті.
Віталій розповів, як загинув Ігор, на його очах, і тіло не змогли забрати з ворожої території… Неможливо було повірити! Розум все вигадував якісь варіанти, коли б це все було помилкою…І в голові весь час пульсувало питання: а як же тепер передача, хто ж тепер її забере?
Потім був страшний тиждень розуміння, що хлопці в оточенні. Рідкодуб. Марні спроби вивезти тіло. Купа інформації від ЗМІ. Дзвінки Катрусі Вергай, дочки Віталія, з якою ми подружилися, коли вона збирала кошти на нічний приціл. Спроби хоч якось вплинути на ситуацію.
А через тиждень знову Дебальцеве, "Хрест" і сльози в очах хлопчини з їх підрозділу, якому при мені прийшла смс: "Вергай 200". Пошуки підрозділів, які вийшли з Рідкодуба, свідків, спроба впізнати тіло в артемівському морзі.
Тіла наших хлопчиків в мішках по всій підлозі… дзвінок Катрусі: "Я знала! Знала!!!" Наші найкращі, наші найдорожчі, наймужніші і найвідданіші!!! Ми будемо завжди вас пам'ятати. Ви завжди будете жити в наших серцях. СЛАВА ГЕРОЯМ!!!
