Їхав туди і розумів, що то передова. Їхав, щоб: а) довести собі, що я це можу; б) щоб ротувати хлопців, які мали після тривалого перебування в складі підрозділу їхати додому на новорічні і різдвяні свята, оскільки ці свята є домашніми, родинними, а у мене з цим простіше, я так і під час Майдану робив – замінював тих, хто їхав до родини; в) щоб привезти "корисні дрібнички", у яких існувала необхідність; г) щоб відсвяткувати свята поруч із побратимами, а не під Кобзона на "Інтері", заїдаючи олів'є.
Про загальновідомі речі, такі, як покликання націоналіста, обов'язок українця і чоловіка, я не розповідатиму. Хто розуміє – той розуміє, хто не розуміє, той бризкає жовчю у коментарях.
Доїхали, до речі, також не без пригод – дорогою злетіли в кювет, мікроавтобус перевернувся, ранок зустріли у закинутій хаті на Дніпропетровщині. Доїхали до місця призначення іншим транспортом батальйону "Січ", а автобус зранку було поставлено на колеса і відремонтовано, своїм ходом доправлено назад у Черкаси.
З бази "Січі" одразу ж ми поїхали в Піски. Там нам, новоприбулим бійцям, видали зброю і боєкомплект та пояснили загальні завдання й техніку безпеки у загальних рисах. Відтоді я став бійцем Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ" (хоча можна було б, як нині це модно, назвати її батальйоном чи армією).
Новий рік зустрів у окопі на передовій позиції, відповівши рівно опівночі на обстріл з боку російських терористів (вони почали обстрілювати з 23 години – ДНР і ЛНР живуть за московським часом, "вітали" так нас із Новим роком).
Вже втретє зустрічав прийдешній рік з побратимом Юрком Чорнотою, керівником "Соколу", бійцем батальйону особливого призначення "Січ". Взагалі зустрів багато побратимів і посестер там, очікувано і неочікувано. А 1 січня, на День Народження Провідника – повісили на найвищий точці цієї ділянки фронту банер із зображенням Степана Бандери та привітанням з організаційною символікою так, щоб його було видно сепарам. Тролінг 88 рівня.
З тих пір ніс службу там, виконував поставлені завдання – заступав на чергування на позицію, виконував у вільний від чергування час завдання по господарству тощо. Ну і ще перечікував обстріли. Така собі восьмиденна буденність. Люди, які там місяцями – викликають захоплення і здивування водночас. Поки не знаю, як вони там перебувають так довго. Втім добровольці все ж мають певну ротацію, мобілізованим складніше.
Час та відстань на передовій не такі, як тут, в мирному житті. Хвилина під мінометним вогнем здається півгодиною, а 30 метрів до рятівної брами чи 30 метрів прострілюваного перехрестя – кілометром. До слова, так швидко я не бігав навіть у школі (і це в броні та шоломі і зі зброєю), а так міцно, як до землі окопу під час близьких вибухів не притискався навіть до дівчини.
За час мого перебування було поранено командира "Карпатської Січі" Олега Куцина (друга "Кума"), і один з бійців обморозив руки. Обидва в лікарні, одужують. Крім того ми втратили одне з приміщень через влучання запалювального снаряду. Вибух і пожежа, на щастя, дивом не забрала побратимів, які в цей час були на позиції. Проте було втрачено певну кількість реманенту, речей, боєкомплекту і харчів (щоправда велика частина харчів на той час вже була у безпеці в іншому приміщенні). Відтак свободівська молодіжка тепер акумулює зусилля на збір допомоги воюючим підрозділам – "Січі" і "Карпатській Січі", тож незабаром звертатимусь за допомогою і до Вас, дорогі друзі. Тим більше, що "Сокіл", що присутній великою мірою у цих підрозділах ухвалив рішення про розширення добровольчого контингенту.
До слова, у хаті, яка згоріла, напередодні гості зі столиці – побратими Петро Кузик (депутат Київської міськради) і режисер Михайло Іллєнко та волонтери нам показували фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь". Михайло Герасимович казав, що такого показу він ще не проводив – коли постріли і вибухи чутно і у фільмі і за стінами. Десь за 6 годин потому, як вони поїхали, у будівлю влучив снаряд.
Під час перебування там я упевнився у тому, про що мав здогади, про що казали старші побратими і що кожен чоловік має перевірити сам. На передовій не важливо, хто ти є – депутат чи комбайнер, чи маєш вищу освіту, скільки маєш ваги, чи бігаєш у бронежилеті чи ходиш без нього, чи геройствуєш чи намагаєшся не наражатися на зайве, чи ти член Політради ВО "Свобода" чи безпартійний. Там є фарт і фатум. Життя і Смерть. Вороги і Друзі. 7,62 і 5,45. Твій уламок міни або не твій. Є позиція і немає поняття відступу.
Окремо про "перемир'я"
Бійці просили написати про це і передавали "полум'яний привіт" усім тих, хто вірить у перемир'я і Порошенка. Обстрілювали щодня. Я тому свідок і, на щастя, не жертва. Найгірше при артилерійському обстрілі – це певна безвихідь, повна залежність лише від фатуму, адже все, що можеш зробити – це щільно влягтися якомога нижче або заховатися за мурами під землею (а це проблематично).
Наказу стріляти на випередження немає, хоча, звісно, наші непогано тиснуть на їхню артилерію у відповідь. Але тепер, коли підійшов новий "гуманітарний конвой" – обстріли важким озброєнням з боку окупантів посилились. Значно. Я виїжджав з Пісків під обстрілом. Вчора ж, вже після мого від'їзду, пишуть мені наші, що в Пісках падав "Град". От таке от перемир'я.
Ця війна, подекуди, нагадує якусь дивну політичну гру, яку веде вище керівництво держави проти свого народу. Ціною у цій грі, на жаль, є життя і здоров'я багатьох і багатьох українців. Я впевнений – щоб перемогти кремлівського агресора, потрібно здолати і печерського зрадника, олігархічно-ліберальну, ментівську систему. Інакше усіх найактивніших, цвіт Нації, пасіонаріїв, вони знищать у війні, а решта залишиться у економічній кабалі до скону.
Ну і наостанок хочу відповісти тим, хто звинуватив мене у "піарі" і "чому так мало там був". Гадаю для цих добродіїв-критиканів єдиним прийнятним варіантом мого існування було б його припинення, але не я вирішую, коли це станеться. Водночас я і не мав на меті намагатися комусь догодити. Я просто виконав свої завдання і перевірив себе. Перевірку, до речі, я пройшов. Піар, звісно, є – оскільки я є, певним чином, публічною людиною – то моя "мандрівка" привернула увагу дещо ширшого кола людей, ніж зазвичай.
Проте якщо висловлюватися образно – "піар" цей має надто велику ціну. Кожен із критиканів може з'їздити і "попіаритися" подібним чином. Заспокою своїх "доброзичливців" і збережу трохи їхньої жовчі – підрозділ добровольчий і неформальний, я сам вирішував на який термін там залишитися і про офіційний статус "учасника АТО" взагалі не йдеться. Підсумовуючи можна сказати таке: а) не заздріть, там немає чому заздрити; б) зробіть краще перед тим, як критикувати інших; в) допомагайте фронтові, захищайте Україну, любіть маму і підтримуйте побратимів; г) обговорюючи мою скромну "мандрівку" Ви самі берете участь у тому ж таки "піарі", тож дякую за небайдужість.
А нині – до праці й оборони, до Української Перемоги! Слава Нації!
