У віруючих людей свій шлях до Бога. Комусь він дається легше, а для когось сповнений сумнівів та випробувань. Не стали виключенням і представники черкаського духовенства. Їх життєвий шлях до певного періоду не був сповнений дарунками долі. Частіше – навпаки. Черкаські пастори та священики різних конфесій поділилися із сайтом vikka.ua історіями свого життя та досвідом духовного шляху.
Єпископ Черкаської області, пастор церкви "Блага Вість" Юрій Бієвець – священнослужитель у третьому поколінні. Пастором був його дід, чий шлях унаслідували і два дядьки Юрія Вікторовича. Сам же єпископ зі своїм призначенням визначився не одразу. Юні роки були сповнені випробувань. Але подія, яку інакше як дивом і не назвеш, розставила у його житті все на свої місця.
"Я народився із вродженим пороком серця та ревматизмом кісток. Лікарі запропонували зробити мені операцію. Але мати, почувши, що з п’яти людей, виживає лише один, відмовилася від хірургічного втручання", – розповідає Юрій Бієвець.
Коли йому було 5 років, батько залишив сім’ю. А починаючи з 9-го класу, майбутній єпископ пішов працювати на взуттєву фабрику.
"У мене вже тоді був 47-ий розмір ноги. Такого взуття не продавали. Навіть на фабриці не виробляли", – пояснює священнослужитель.
Ще у школі воєнрук пророкував Юрію Вікторовичу військову кар’єру. Навіть обіцяв посприяти щодо вступу до військового училища. Та доля склалася інакше.
Фото з архіву Юрія Бієвця
"Я з дитинства дуже сильно заїкався. Під час навчання у школі це було для мене важким випробуванням. Якось я 16-річний гостив у бабусі в Руській Поляні. Одного разу зі щирим проханням звернувся до Бога. Сказав, що якщо він мене зцілить, то я стану проповідником. І в той момент я дійсно відчув його присутність. Це було диво. Я швидко побіг до села, щоб перевірити, чи дійсно можу нормально говорити. Зустрів по дорозі якусь бабусю і щось їй наговорив дуже швидко. Вона, мабуть, і не розуміла, що саме я казав", – пригадує дивовижну подію з життя черкаський єпископ.
Свою обіцянку він виконав і проповідує вже 25 років. Стопами батька пішли і його діти. А їх у нього п’ятеро.
Юрій Вікторович каже, що з тих пір присутність Бога відчував дуже часто.
"Бажаю усім, хто ще не пізнав Бога, шукати його. Відношення зі спасителем змінюють людське життя. Тримайтеся за Бога, живіть у Богові", – радить єпископ.
Cекретар Уманської єпархії УПЦ протоієрей Вадим Паєвський виріс у родині першого секретаря Уманського міського комсомолу. Цей факт не те, що не сприяв єднанню родини з церквою, а взагалі унеможливлював таку вірогідність. Але доля протоієрея стала виключенням із правил.
"Це був кінець 80-х років. Відвідування церкви були пов’язані з певними ризиками. Але я ходив до церкви з мамою та бабусею ще з дитинства. Те, що родина чиновника відвідує церкву, не могло залишитися поза увагою певних органів. Тож нам доводилося вдаватися до конспірації. Ходили до священиків вечорами", – розповідає отець Вадим.
Facebook / Вадим Паевский
За його словами, саме спілкування з представниками церкви надихнуло його самого та його рідного брата присвятити своє життя служінню Богові.
"Більшість часу ми жили у середовищі тотального лукавства. Люди думали одне, а говорили інше. А в середовищі віруючих я побачив саме тих людей, які живуть, думають так само, як і говорять. Мрія стати священиком з’явилася з настанням повноліття. Але я все ж таки вирішив спочатку отримати звичайну освіту. Вступив до Уманського педінституту і десь на третьому курсі утвердився в тому, що маю стати священиком", – пригадує Вадим Паєвський.
Facebook / Вадим Паевский
Він вдячний своєму батькові за те, що він не перечив його намірам та давав мудрі настанови. Більше того, молодший брат отця Вадима теж став священиком.
"Зараз він офіцер Збройних сил України і вже третій рік перебуває на передовій в АТО. При цьому залишається діючим священиком православної церкви", – розповідає секретар Уманської єпархії.
Наразі у отця Вадима троє дітей. Старша донька керує церковним хором та здобуває вищу освіту.
"Нічого у нашому житті не буває випадковим. Треба працювати. В першу чергу над собою, не бути байдужими до того, що відбувається навкруги", – радить секретар Уманської єпархії.
Через випробування на шляху до свого призначення пройшов і заступник голови Об’єднання церков євангельських християн-баптистів у Черкасах Валерій Бєляєв. Він зростав у родині проповідників і через це стикався з неабиякими труднощами у школі. У радянські часи учнів з таких родин соромили чи не при всіх школярах.
"По батьківській лінії я в четвертому поколінні з євангельських християн. Батько та дід були проповідниками. Через це у школі часто глузували, змушений був навіть відстоювати себе кулаками. Перед великими святами, як Різдво чи Великдень, мене виставляли на шкільній лінійці. Казали: дивіться, який сором, – розповідає пастор. – У 13 років я взагалі вирішив не ходити до церкви та перестати бути віруючим. Мої друзі були такими і мені здавалося, що так буде легше".
Його батьки це сприйняли важко, але впливати на рішення сина не стали.
"Вони просто за мене молилися. А я все одно вірив у існування Бога. Мені навіть було страшно уявити інше. До церкви ж не ходив і 9 років це мене гнітило. У 22 роки я повернувся до храму. На той час я вже був одружений", – пригадує Валерій Бєляєв.
Facebook / Валерій Бєляєв
Через своєрідний бунтівний шлях свого часу пройшла і його старша донька Аня.
"У 14 років вона вирішила, що наш спосіб життя може якось обмежувати її свободу. Хоча наша родина – це не монастир. Та з часом все минулося і у 16 років вона вже прийняла хрещення по вірі. Вона сама прийшла і сказала, що вже досить гратися у такі речі, сказала, що обирає шлях іти за Богом", – ділиться черкаський пастор.
Божу допомогу своїй родині він відчув у повній мірі. Каже, що ті речі, які людям здаються дивом, на вищому рівні є закономірностями.
Facebook / Валерій Бєляєв
"Лікарі сказали, що після Ані у нас не може бути дітей. Тож ми з дружиною вирішили усиновити хлопчика або дівчинку. Так у нас з’явився Андрій, а після нього народилися ще Богдан та Марійка. Тож я раджу всім не відчаюватися. Чим міцніше людина тримається за Бога – тим легше. Я не хочу сказати, що віруючі не стикаються з труднощами чи проблемами, але з вірою набагато краще", – переконаний Валерій Бєляєв.
Отець Ігор Ярославський – ієрей, настоятель храму "Всіх Святих землі Української" УПЦ КП у місті Черкаси в перший раз зайшов до церкви, коли навчався у 10-му класі. Його батько очолював профком однієї з профспілок області, а мама була вчителькою. Тож родина до церкви була не приучена.
"Якось я був у Черкасах, у той час хворів і зайшов до церкви. Там зустрів священика. Ми поспілкувалися і він запропонував мені похреститися. Після того візиту я почав навідуватися регулярно і став не просто прихожанином, а парафіянином", – розповідає отець Ігор.
Коли вже повернувся з армії та був одружений, знов відчув потребу регулярно відвідувати церкву. Якось потрапив на служіння Української Православної Церкви Київського Патріархату, що розташована у Черкасах на площі 700-річчя.
Facebook / Игорь Ярославский
"Московський Патріархат вчив нас, що це неканонічна церква, неблагодатна. Але я відразу відчув, що вона справжня. Коли ж заспівав хор, я зрозумів все, про що люди молять. Згодом я став 13-м священиком у цьому храмі. Потім нас попросили звільнити те місце. І от з 2005 року намагаємося будувати власний храм", – пояснює ієрей.
Про свою постать отець Ігор розповідає неохоче і сам себе називає людиною грішною. Каже, що свої взаємини з Богом та піднесені релігійні відчуття словами не пояснити.
"Спочатку треба врятувати душу, а вже потім – тіло. Щодня, щохвилини за людину іде боротьба між добром та злом", – каже він.
Facebook / Игорь Ярославский
Священик переконаний, що кожна людина має власну дорогу до Бога. Свою він знайшов.
Як повідомляв сайт vikka.ua, черкаські волонтери та священики вирушили на передову.
