29 січня 23-річний заступник командира механізованого батальйону 72-ї ОМБр Андрій Кизило з Умані героїчно загинув в Авдіївці, що на Донеччині. За особисту мужність і героїзм, самовіддане служіння українському народу Президент України Петро Порошенко присвоїв черкащанину звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка". Уже 2 лютого уманські депутати ухвалили рішення про присвоєння бійцю звання "Почесний громадянин міста Умань". Про те, якого надзвичайного сина втратила Україна розказали Цензор.нет його друг та командир.
Андрій Олександрович Кизило народився 2 травня 1993 року у місті Умань Черкаської області. Навчався в місцевій гімназії №2. Закінчивши 9 класів, вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого навчався у Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Він пішов шляхом своїх дідуся та батька, які були військовими.
"В Андрієві дивним чином поєднувалися дорослий чоловік і дитина", – військовий кореспондент Володимир Рунець
Я познайомився з Андрієм цієї осені, коли 72 бригада зайняла "промку". Приїхав з колегами робити сюжет. І був здивований, коли дізнався, що цей зовсім молодий офіцер вже займає посаду заступника командира батальйону. Коли я його розпитував про звання, сім'ю, він спитав: "Навіщо це тобі? Ви ж поїдете і навіть телефонувати не будете. Я що, не знаю?" Я навіть образився: чому це ти так думаєш? І ми дійсно почали спілкуватися. Переписувалися, говорили, коли це було можливо. Він мені став братом. Молодшим братом. В ньому дивним чином поєднувався дорослий чоловік і дитина.
***
Це було єдине місце, де мені хотілося бути у перші хвилини Нового року. Оператор знімав, як Андрій ніяк не міг відкоркувати пляшку дитячого шампанського. Після виходу сюжету він набрав мене: "Навіщо ти це показав? Я, як лох, не міг справитися з пляшкою". Сміявся…
***
Після Нового року комбат відпустив Андрія у відпустку. Він взяв дружину, 8-місячного сина і з Умані поїхали всією сім'єю до Львова. Коли поверталися, Андрій дзвонив. Говорив, що думали заїхати в Київ. Але якраз були сильні морози. З малим не сильно б погуляли. Я дуже хотів побавитися з малим мого друга… Я запропонував Андрію приїхати до мене в гості, коли він буде вертатися в АТО. Але він не зважився в'їхати в місто на своєму військовому джипчику: "Ще когось вдарю своїм корчем. Побачимося вже в Авдіївці…" Так ми і не побачилися…
***
З тобою можна було говорити годинами про важливе і про пусте. Твоя усмішка завжди заворожувала і підіймала настрій. Поруч з тобою завжди почувався у безпеці. Я зайвий раз боявся сказати тобі "ти" в присутності підлеглих, щоб ніяк не підірвати авторитет молодого командира, офіцера. А твій авторитет неможливо було підірвати. В тебе справжній авторитет, не через офіцерські погони, а через те, що ти справжній офіцер ззовні і всередині. Мені важко сформулювати думки. Говорю до тебе, як до живого, бо ніяка міна не може вбити героя. Ми ж всі знаємо: вони, герої, ніколи не вмирають. Пробач лише за все, чим завинив.
Слава тобі, друже!
П.С.: Будь ласка, усміхайся так само щиро нам усім з неба. Обіймаю міцно. Ну, ти все сам знаєш…
Ці спогади про Андрія Володимир написав наступного дня після загибелі друга.
"Саме завдяки таким офіцерам у нас може щось змінитися в кращу сторону. Андрій – це втілення кращих людських якостей", – заступник командира бригади Валерій Гудзь
Я познайомився з Андрієм у 2014 році в Запорізькій області, де ми формували батальйон. Це було під час подій в Іловайську. Перше, на що я звернув увагу: молодий лейтенант поліпшував свої навички водіння БМП. Він ставився до служби, як до найголовнішої справи свого життя. Восени Андрій вже був у зоні АТО, в районі сіл Петрівське – Нова Ласпі. Я об'їжджав позиції. І звернув увагу на двох солдатів 8-ї роти, в якій ніяк не вдавалося навести порядок. У обох були синці під очима. Починаю розбиратися – мовчать. Потім знехотя видають версію: впали. Я їх вичитую, тому що розумію – побилися. І тут підходить Андрій, просить відійти в бік. І чесно дивлячись мені в очі, каже правду: мовляв, напилися обидва, і йому довелося їх "повиховувати". Мене вразило, що він сам, знаючи мій жорсткий характер, пояснив ситуацію. Я тут же ухвалив рішення призначити його командиром 8-ї роти. З тих пір там був порядок. А ті двоє ніколи йому не пред'являли претензій. Бійці поважали його за порядність і принциповість.
***
У всіх штурмових ситуаціях Андрій вів хлопців в атаку. За спинами ніколи не ховався. Це грамотний офіцер, який прагнув постійно покращувати свої знання. Навіть перебуваючи на війні, знаходив час вивчати статут, книги з тактики… Завжди знаходив час для занять спортом. Дивлячись на Андрія, спілкуючись з ним, я розумів: ось майбутнє нашої армії, саме завдяки таким офіцерам у нас може щось змінитися в кращу сторону. Андрій – це втілення кращих людських якостей.
***
Знаєте, чим мене вразив Андрій? Якось просить: "У нас на позиціях все поки спокійно, можна я у вихідні до Волновахи з'їжджу?" Звичайно ж, я дозволив. Набагато пізніше дізнався, навіщо йому туди потрібно було. Виявляється, він їздив займатися англійською мовою.
Як повідомляв сайт vikka.ua, родина загиблого черкаського атовця просить допомоги.
