Фронтмен "Бумбоксу" Андрій Хливнюк, який народився та навчався у Черкасах вважає себе дуже щасливою людиною. Він має двох дітей, але, за його словами, не вміє їх виховувати. Натомість обожнює дитячі дрібниці, завжди дає людям шанс та шкодує про те, що зробив, а не про те чого не зробив.
Команда "Бумбокс" – одна із найуспішніших українських груп, яка на гастролях буває частіше, ніж на концертних майданчиках Києва. Вона стала своєрідною візитівкою вітчизняної рок-музики. Її фронтмен Андрій Хливнюк – романтик, зануда і ледащо, принаймні так він охарактеризував себе на початку музичної кар’єри. Найчастіше в інтерв’ю він говорить винятково про музику. А от про дружину Анну Копилову та двох дітей – трирічного сина Ваню та півторарічну донечку Сашу – переважно мовчить. Андрій вперше погодився поговорити про особисте життя, дитинство та інші дрібниці з журналом "Viva".
– Андрію, як ти ставишся до заборони концертів "Бумбоксу" у Росії?
– Ніхто не забороняв нас офіційно. Я не отримував ніяких паперів про те, що ми не можемо виступати з концертами, – їх просто не стало. Причини різні. Я ніяк до цього не ставлюся. Просто не треба вигадувати велосипед і забороняти щось в 21-му столітті, все одно вибір – особиста справа кожного.
– Щоб ти хотів донести до людей своєю творчістю?
– Нічого. Це діалог з собою.
– Жінки просять, щоб ти присвячував їм пісні?
– Мене ніколи ніхто з моїх супутниць не просив присвячувати їм пісні. Принаймні, з тих, хто був у центрі моєї "сконцентрованої" уваги. З іншого боку, ви розумієте, текст присвячується найчастіше загальному образу, пісні – це розмова з жінкою як такою, а не конкретною особою, і для мене теж, за винятком дуже рідкісних випадків.
– Що ти шукав у жінках і знайшов у своїй дружині?
– Важко відповісти, що саме я знайшов і що саме шукав. У різні моменти по-різному. Якщо запитати кота, навіщо він грається з мишею перед тим, як її з'їсти? Як знайти відповідь на це питання? Хто кіт, а хто миша – ви чи вона? Чи хоче ця миша, щоб її з'їли?
– З котом і мишею все просто: на початку шукають мишу грайливу і красиву, потім респектабельну, а одружуються з надійною.
– У житті потрібно розібратися, хто ти – миша чи кіт, а це вже пошук. Не факт, що я сам знайшов відповідь на це питання. Я вам зараз відповім, а через час зрозумію, що помилявся, адже в житті, у стосунках все двояко. Але свою людину ви відчуєте "спиною".
– Чим тобі сьогодні по-справжньому цікаво займатися, окрім музики?
– Можливо, подорожувати? А так, крім музики, мені більше ні чорта не цікаво. Я хотів би зайнятися продюсуванням, побудувати класну студію, зробити справжній самодостатній лейбл, який би справді працював. Але я читаю про досвід інших музикантів, набагато яскравіших і відоміших, значущих для мене, то він засмучує мене. Джиммі Хендрікс побудував свою студію, а вона виявилася нікому не потрібною. Хоча це не означає, що не потрібно будувати.
– "Я немов маленька дитина, що без тебе жити не може …" – рядок із твоєї композиції. Ти самостійний у побуті?
– Страшно несамостійний. Мені потрібен мільйон помічників і помічниць.
– Хоч щось ти вмієш робити самостійно?
– Я багато чого вмію, просто я люблю компанію. Мені не потрібні помічники в прямому сенсі, скоріше асистенти, я і сам із задоволенням асистую – на кухні люблю щось подрібнити, нарізати безпосередньо для процесу приготування. Але я люблю компанію так само, як і самотність.
– У тебе багато друзів?
– Певна кількість є. Часом, я і в себе не вірю, а в друзів вірю. Мені хочеться вірити у всіх своїх знайомих, називати їх усіх своїми друзями. Але ми ніколи не знаємо, хто в який момент виявиться другом, а хто ворогом. Я спочатку всіх вважаю друзями, гірше не дати людині шанс, ставитися до неї з недовірою, ніж навпаки.
– Ти зациклюєшся на дрібницях чи не надаєш їм значення?
– Я помічаю дрібниці і люблю їх. Мені подобаються кулькові ручки, я люблю ними писати, хоча довго не затримую на них увагу – пограю, як дитина, і закину. Так іноді чиню і з людьми, за це іноді мені буває дуже соромно.
– Швидко запалюєшся і швидко втрачаєш цікавість?
– Так. Напевно, це пов'язано все-таки з нестатком чогось хорошого в особистості. Якихось правильних, формуючих особистість хороших речей.
– Крім ручок, які ще дрібниці впускаєш у своє життя?
– Є три, чотири, п'ять, десять "вау", які тягнуться ще з юності, таких "маст-хевів" внутрішніх. Я розумію, що це консюмеризм, але все одно мені їх хочеться. Як старий джип "Гранд Черокі", міський телефон з диском, перстень, який я бачив у забезпеченого, багатого дядечки, коли мені було 14 років, окуляри-краплі, як у Леннона. Я розумію, що мені зараз це не потрібно, але мені ці речі так подобаються, нічого не можу з собою вдіяти. Мені подобається мотоцикл "Тріумф", я розумію, що не буду їздити на мотоциклі, я не мотоцикліст, але мені він подобається; шкіряний портфель, як у мого викладача з проектування – це все дрібниці, у мене їх немає, навряд чи я їх куплю, але мені вони подобаються.
– Розумію, мій друг купив добірку відеокасет "Термінатор" на блошиному ринку. Вийшло недешево, але, щоправда, цей раритет дивитися нема на чому.
– О! Це дуже класно! Я обожнюю блошині ринки. Саме там я придбав нагрудний годинник Omega, такі, які Omega ніколи не випускала, – страшний "фейк", але дуже крутий! Ще купив там трансформер вісімдесят якогось року – такий пластиковий набір, який потрібно зібрати і склеїти самому, щоб вийшла вантажівка. Ще десь було йо-йо. Але гордість колекції – Хижак – іграшка завбільшки з торшер! Я знайшов його на барахолці в Бангкоку, торгувався! (Сміється) Він стоїть на найвищій полиці, щоб не лякати дітей.
– Хто у вашій сім'ї займається вихованням дітей?
– Я абсолютно не вмію виховувати дітей. Більше, ніж дитячі питання, мене лякають власні відповіді. Я розумію, що вони абсолютно не педагогічні, хоча колись я хотів стати вчителем. Я в шоці, це так складно! Перш, ніж заводити дітей, треба навчитися їх виховувати і та не йти на повідку власних емоцій.
– Які батьківські навички ти зараз освоюєш?
– Намагаюся не злитися, не ставати на один рівень розвитку з трирічною людиною. Дуже стараюся, щоб він не був розумнішим і мудрішим за мене. Щоб все-таки я чогомусь учив його, а не навпаки. Тому що у 90 відсотках випадків я не впевнений, що це так. (Посміхається) Син відверто випромінює добро, всесвітнє щастя, радість, а я змушую його тільки засмучуватися, плакати і робити всяку фігню. Я не хочу, щоб так було, але, на жаль, так відбувається через якісь "треба", "не можу", "зачекай". Ми, дорослі, занадто багато побудували собі бар'єрів, а треба вчитися їх позбуватися. Але ні чорта не виходить!
– Яких "не чіпай", "не треба" вже позбувся?
– Я в цілому зараз намагаюся не нависати. Не хочу бути постійно "сварливою" істотою. Якось я читав цікаву статтю, у якій іноземці запитають українців, чому у наших під'їздах сидять улюблені та шановані в літературі і творчості люди – бабусі – та чому ми змушуємо їх "гавкати" на інших людей? Невже ми віримо, що вони зможуть впоратися з бандитами або злодіями? Так от, я дуже не хочу перетворитися на таку вахтершу з чужого під'їзду для свого сина.
– Тепер зрозуміло, чому ти їм цілу пісню присвятив. А взагалі часто "репетуєш"?
– (Посміхається) Часто. На всіх, хто під руку потрапить, хто ближче всіх, кого люблю більше всіх, на того і "гавкаю" більше всіх.
– Яка твоя найулюбленіша лайка?
– "Йошкін кот" із фільму "Любов і голуби".
– У яких капостях сина тобі найбільше подобається брати участь?
– Я люблю з ним казитись, боротися, брати його на руки і робити зарядку. Він регоче, заливається і відразу приводить мене в тонус – наповнює м'язи киснем.
– Який шум міг би послужити саундтреком до твого дитинству?
– Я часто грав у війнушки, квача, бігав купатися на річку. Ще ми любили кататися на "тарзанці", прив'язували до гілок верби ланцюг або мотузку, до якої кріпили кермо від велосипеда, і каталися над річкою. Звук хлопців, що стриають у воду добре б характеризував відеоряд до мого дитинства.
– До якої поради дорослих ти не прислухався і тепер шкодуєш?
– Вчитися треба було побільше.
– Нелюбов до навчання – нормальна чесна дитяча позиція.
– Нормальна, але тепер дещо можна було б і почерпнути зі шкільних знань, які пройшли повз, або хоча б з часу, який було призначено для того, щоб їх отримати. Тепер цього часу немає.
– Який підручник тобі доводилося гортати після школи?
– Ніякий. Вони не викликають у мене ніякого інтересу, крім книг зі списку літератури (до прочитання на канікулах), їх мені приємно перечитувати. Навряд чи щось доводилося перегортати, іноді заглядаю в українсько-російський, російсько-англійський словники, словник Даля.
– Тобі доводилося використовувати книги не за призначенням?
– Що перше спало вам на думку – так я використав книги не за призначенням.
– Добре, моя приятелька підкладала замість ніжки ліжка "Трьох товаришів" Ремарка. Те ж саме робилала Ірина Хакамада з "Капіталом" Маркса.
– Бувало й таке. Ну, на "Трьох товаришів" у мене б рука не піднялася. Хоча … в принципі, якщо б ми були в гуртожитку у тому стані, в якому я був у гуртожитку – нічого не можу гарантувати. "Капіталу" не було.
– Ти ж вчився не на економічному, а спочатку на факультеті графічного дизайну, а потім на …
– …романо-германській філології. Але вчитися було нудно. Я хотів рок-н-ролу, мріяв записуватися на студії. Навчанням не займався, прогулював пари, відвідував тільки ті лекції, які були цікавими, – проектування, шрифти, композиція, ще предмети за фахом, а також філософію, соціологію та ще ті пари, де були гарні сусідки по парті. (Посміхається)
– Ти робиш примітки на полях книг?
– Так, але не у всіх, тільки якщо щось справді дуже сподобалося. Серйозно попсував "Падение кумиров" Ніцше, "Страх и отвращение в Лас-Вегасе" доктора Гонзо. У цих книгах є що підкреслити.
– А що тобі сподобалося в книзі "Страх и отвращение в Лас-Вегасе"? Її герої пройшли довгий шлях у пошуках місця під назвою "американська мрія", яка виявилася випаленим пустирем.
– Мені сподобалося, коли оповідач згадує кінець 60-х років, ту ейфорію, в якій вони перебували, віру, що світ ось-ось стане кращим, і в той же час передчуття, що все котиться в безодню, від якої ми намагаємося віддалитися різними способами. Йому вдалося передати відчуття, що ти молодий і на вершині, контрастне відчуттю, що все це вже було раніше і ні до чого не привело.
– Тобі страшно, що ти ніколи не станеш таким, яким хотів стати?
– Ні, я шкодую про те, що зробив, а не про те чого не зробив.
– Ти пам'ятаєш відчуття, коли вперше написав пісню, яка тобі сподобалася?
– Ніколи такого не було ні в моїй кар'єрі, ні в історії групи. Я ні разу не записувався з таким відчуттям, що зробив шедевр, сподіваюся, цього ніколи й не буде. Я працюю з відчуттям, що можна зробити набагато краще. Все записане і відзняте з 2009-го по 2012-й я б взагалі переписав по-новому, окрім відео "Поліна".
– Але хіба не в цей час ваша музика звучала звідусіль?
– Ну і що? Буває. Це ж не означає, що мене все влаштовує. Мене і зараз цитують, ми і зараз дуже популярні, у нас з'явилося багато груп-клонів. Я радий, що ми причетні до популяризації реггі в Україні та ближньому зарубіжжі. Радий, що люди почали слухати поп-рок з елементами альтернативи, або альтернативний рок з елементами поп-музики.
– Кажуть, у людини в житті набирається максимум п'яти, добре якщо шести, годин повного щастя. Ти пам'ятаєш такі спалахи?
– На жаль, я дуже щаслива людина. Я часто буваю в стані щастя, тому що займаюся улюбленою справою, сьогодні навколо мене залишилося дуже багато близьких мені людей, і вони мене шалено люблять – це правда. Я не так зайнятий, як колись, коли одночасно працював на кількох роботах. Мене особливо нічого не турбує, є час подумати. Рідше я буваю нещасливий, ніж навпаки.
Джерело: Viva
