У житті є те, що дається людині тільки один раз. У військових — це ще й присяга. Захисники нашого з вами спокою дають клятву вірності Батьківщині, яка не залежить від жодних умов і обставин. На жаль, наш непростий час показав, що для деяких присяга перетворюється на розмінну монету, за яку можна купити квартиру, посаду та інші матеріальні блага. Але є й інші приклади. Люди, для яких честь і вірність присязі є важливішим за будь-які матеріальні блага і навіть життя, дають нам віру в справедливість і силу її захищати. На них завжди тримається армія і загалом держава. На щастя, таких людей у нашій країні — більшість. З героєм нашого часу спілкувалася кореспондент "Урядового кур’єру".
Ім’я командира Севастопольської бригади тактичної авіації полковника Юлія Мамчура вже знають мільйони людей на різних континентах. Він та підпорядкований йому військовий колектив продемонстрували всьому світові, як людина в погонах має служити Батьківщині. Із появою в мережі Інтернет відео, на якому командир безстрашно веде беззбройних підлеглих під прапорами відбивати в російських окупантів захоплені робочі місця, полковник Мамчур став символом опору українських військових.
— Юлію Валерійовичу, відеосюжет, на якому ви без зброї вийшли проти людей, що направили на вас автомати, сприяв підняттю патріотичного духу в мільйонів українців. Ви розуміли тоді, що здійснюєте якщо не подвиг, то принаймні героїчний вчинок?
— Навіть думок таких не було. Просто хотіли домовитися, щоб нас пропустили на наші робочі місця. Ми не думали про те, страшно чи ні. Просто йшли і співали гімн, а ще "Марш авіаторів". Ну а те, що наші дії отримали такий резонанс — для мене показник, що вчинили правильно.
— Ви планували так зробити чи ситуація виникла сама собою?
— Перед цим ми провели безсонну ніч. Я вирішив, що потрібно зробити так, але спочатку ми обговорили ситуацію з моїми заступниками. Вони підтримали мене одностайно. Рішення було непростим. Адже росіяни озброєні, ми відправилися до них без зброї — щоб підкреслити прагнення до мирних домовленостей. Ми хотіли одного — зайняти свої робочі місця, бо аеродром, який навіть не приймає літаки, потребує обслуговування. Зі мною пішли 250 військовослужбовців, ще стільки ж залишилися охороняти частину. З нами був бойовий прапор полку, який виносять у найурочистіших випадках: бригаду тактичної авіації було створено на основі 62-го винищувального полку, сформованого в 1941 році, і він із честю проніс цей прапор у роки війни.
— Інші офіцери та особовий склад авіабази підтримали вас? Не секрет, що дехто потім дорікав вам, мовляв, ви ризикували життям людей.
— Я сказав людям, що нікого не примушую. Усі, хто пішов зі мною, зробили свій вибір самі.
— Чи важко було пояснювати підлеглим, чому потрібно зробити саме так?
— Вони самі все зрозуміли. Особливо ті, хто ходив зі мною на аеродром. Ситуація з кожним днем погіршувалася, на мене дедалі більше тиснули, а я розумів, що допомоги чекати нізвідки. Тоді й заявив, що рішення прийнято мною особисто, тож несу повну відповідальність за тяжкість моїх рішень, якими б не були їхні наслідки. Роль командира в такі моменти дуже велика. Кожен день, зустрічаючись з особовим складом, тобі потрібно підтримувати в людях впевненість у тому, що все відбувається так, як належить. Ми відчували інформаційний голод, але були впевнені, що діємо правильно. Кожен день обов’язково піднімали прапор, співали гімн. Це був ритуал, який підтримував наш бойовий дух. Такими методами і боролися.
— Навіть у день штурму ви трималися виважено. Що керувало вами: відповідальність чи внутрішній стрижень особистості?
— Я не прагнув бути героєм, просто дотримувався вимог присяги і статутів. І я вдячний підлеглим за підтримку, за розуміння того, що зброю кидати не можна.
— Ви сказали журналістам, що присягали народу України і залишаєтеся вірним присязі. Тобто заради слів, які виголосили колись, ви були готові (в разі найгіршого розвитку подій) пожертвувати життям?
— Присяга — це не просто слова. Це честь людини і офіцера. Зрадити присязі для мене означало втратити свою честь, адже Батьківщині присягають тільки один раз. До речі, мені під час переговорів говорили: "Ти ж присягав Радянському Союзу". Але в 1992 році я, молодий лейтенант, зробив свій вибір і присягнув на вірність народу України. А нині я — вже полковник — просто підтвердив свій вибір. У цьому немає героїзму, просто елементарна порядність.
— Мене вразили слова, які ви сказали перед штурмом авіабази: "Я піду звідси останнім разом із дружиною". Напевно, вам дуже пощастило, адже не кожна жінка має таку відданість і стійкість і не кожній дружині так вірить її чоловік?
— Лариса від початку прийняла рішення, що залишиться зі мною до кінця. Вона — мій надійний тил і мій головний генерал. Для мене як для військовослужбовця мати такий тил, як моя дружина, — надто важливо. Вона підтримувала мене дуже сильно. Але хочу сказати, що й дружини моїх підлеглих були весь час поруч. Ми мали свій жіночий батальйон. Адже крім складної політичної обстановки нам докучали несприятливі метеоумови — сильний вітер, холод. Наші жінки організували цілодобове чергування. Готували чай, каву, бутерброди, підтримували морально. До речі, сталося так, що залишитися останньою довелося моїй дружині. Коли мене привезли на гауптвахту в Севастополь, я не знав, що відбувалося за межами моєї камери, але завдяки тому, що там залишилися моя дружина і мій заступник, які фактично були мозковим центром нашого опору, я був упевнений, що все буде нормально. Так і сталося. Мені потім розповідали, що в ті дні всі дивилися на Ларису. Вона тут, тримається, значить — усе буде добре. До речі, після всього пережитого практично в усіх сім’ях стосунки стали міцнішими.
— У полоні було важко?
— Приємного, звісно, мало, але фізичного тиску не чинили. Перший день я просто спав, адже до цього була постійна напруга, поспати не було часу. А потім мене весь час переконували переходити на бік Російської Федерації. І спати вже не давали, постійно стукали в камеру.
— Кажуть, за відмову від Присяги українському народові вам пропонували квартиру?
— Ті, хто прийшов захоплювати авіабазу, добре знали всі наші больові точки. Але мене ці пропозиції не цікавили.
— Незважаючи на те, що ви жили в гуртожитку?
— Я в армії 25 років. Тривалий час ми з дружиною стояли в черзі на квартиру. І майже достоялися. За іронією долі, нам видали ордер 23 лютого (за п’ять днів до нападу на авіабазу). Тож нам залишилося тільки поцілувати замок.
— Доля військового — служити там, куди направлять. А звідки ви родом?
— Я з Умані. З Ларисою ми вчилися в школі, тож разом уже дуже-дуже давно. Ваша дочка Даша сказала, що пишається своїм батьком. — Ми теж нею пишаємося. Вона навчається на лікаря, сама вступила до вишу, ми з дружиною не допомагали. Подарувала нам онуку, їй уже 4 роки.
— Чи вдалося вже облаштуватися на новому місці — в Миколаєві?
— Так, завдяки жителям міста адаптація пройшла дуже швидко. Усього 3—4 дні, і наші військовослужбовці повернулися до нормального ритму життя. Нас настільки радісно приймають, що, повірте, кращої терапії для військових, які прожили місяць з автоматами біля голови, й не потрібно. І адміністрація санаторію, де нас поселили, і жителі міста постійно підтримують нас.
— Чи є якісь проблеми у військових із Бельбеку та їхніх сімей?
— Поки що немає. Чекаємо на рішення свого керівництва. Як тільки нам оголосять місце нашого постійного базування, будемо вирішувати побутові питання — перевозити сім’ї, винаймати якесь житло, налагоджувати соціальну сферу. А нині як для військовослужбовців — усе чудово. Ми невибагливі.
— Чи згуртувала ця ситуація полк? Чи стали ви ближчими одне одному?
— Так, люди показали найкращі свої чесноти, причому в дуже небезпечний і важкий період. Країна може ними пишатися.
— Нині ви займаєтеся своєю основною військовою спеціальністю — багато літаєте. Отже, ситуація нормалізувалася, і льотчики колишньої авіабази в Бельбеку знову в строю?
— Так, ми літаємо чотири зміни на тиждень. Це планові польоти. Наш полк живе і працює.
