Заради справедливості треба визнати, що візуальних проявів комуністичної ідеології залишилося в Грузії зовсім небагато: основна їхня частина дійсно прибрана наприкінці 80-х.
А незабаром після війни з Росією в 2008 році держава запустила програму з вивчення колективної пам’яті та історії, щоби позбутися символіки радянського тоталітаризму.
Іраклі Хвадагіані: «Ця програма спрямована на розвиток і зміцнення антиросійських настроїв у суспільстві, щоби показати: Радянський Союз — те ж, що і Росія. В рамках проєкту була прийнята “Хартія Свободи”. Держава сказала, що радянську символіку треба прибрати з публічного простору. Але потім за законом передбачалося створити комісію, щоби все систематизувати, пошукати місця, де залишилися такі символи і пам’ятники, назви вулиць або селищ тощо, а тоді вирішувати, що робити. Проте комісія існувала лише на папері з 2011 до 2012 року».
Іраклі Хвадагіані — співзасновник громадської організації «Дослідницька лабораторія радянського минулого» («СовЛаб»), яка займається вивченням радянських часів. «СовЛаб» виникла 10 років тому, у розпал активних спроб розібратися, що ж сталося із Грузією в ХХ сторіччі.
Зараз «Хартія Свободи», покликана регулювати питання тоталітарної символіки, на думку наших співрозмовників, практично не працює. Відповідно до Хартії, використовувати символи тоталітаризму навіть в архітектурі, якщо вони не мають культурну цінність, незаконно. Проте що саме входить у визначення «символи тоталітаризму» — у Хартії не прописано. А мистецтво це чи ні, повинна з’ясовувати рада при Міністерстві внутрішніх справ. Ця рада зібралася лише раз у 2013 році.
У реальному житті, пояснює представник «СовЛаба» Іраклі Хвадагіані, коли щось десь з’являється — наприклад, статуя Сталіна — вірогідніше спрацьовує реакція активної громадськості, налаштованої проти романтизації радянського минулого. Об’єднання «Совлаб» є одним із найактивніших представників такої громадськості.
Іраклі: «Виходячи з того, що за часів СРСР була сувора рамка радянської історії, ми можемо сказати, що вона була фальсифікована від і до. Коли всe це завалилося наприкінці 80-х, у нас не було «оксамитового» переходу до кращої держави. Навпаки, почалися труднощі, економічний колапс і громадянський конфлікт усередині, етнічна війна тощо. Тоді взагалі не залишилося наукової школи, здатної систематично вивчати минуле. Утворився вакуум, і це нас підштовхнуло, нехай і не дуже професійно, але крок за кроком почати висвітлювати період, який відсутній, або якщо навіть присутній, то дуже трафаретно та у сфальсифікованому вигляді в колективній пам’яті».
Політичної волі для вивчення впливу радянського періоду на розвиток Грузії наразі немає. Так вважають усі співрозмовники, з якими нам вдалося поспілкуватися і в Тбілісі, і в Горі. По суті, «СовЛаб» є єдиною громадською організацією, що вивчає радянське минуле, і саме для цього вона була створена.
Іраклі Хвадагіані: «Це неурядова організація. Просто група зацікавлених людей, які зібралися навколо ідеї — задля громадських інтересів почати досліджувати й осмислювати радянську спадщину. Це було в 2010 році, уже в нас десятиріччя в березні цього року. Поступово, крок за кроком, ми заглибилися в цю тематику, і в останні роки займаємося вивченням не лише радянського періоду, а взагалі новітньої історії. Це друга половина ХІХ століття в імперській Росії: як грузинське суспільство розвивалося та коли дійшло до незалежності. Це Перша Республіка Грузії 1918—21 років, а потім уже — радянська окупація, радянський тоталітаризм і радянська Грузія до кінця 80-х років».
Директор Музею грузинської літератури Лаша Бакрадзе, погоджуючись з іншими нашими співрозмовниками, вказує, що проблеми з вивченням історії починаються з грузинської школи. До речі, «СовЛаб» як лабораторію вивчення радянського минулого створили саме після того, як Лаша виголосив невеличку промову про викладання історії в школах.
Лаша Бакрадзе: «У школах про радянські часи пишуть одну-дві сторінки. І там сказано, що Сталін був поганим, і взагалі вся радянська влада — теж. Але у чому, наприклад, різниця між Чингісханом і Сталіним? Що таке тоталітаризм? І вчитель, на жаль, і учень нічого не зрозуміють, коли маємо такі книги. Потрібно побільше говорити і знати про цей час, а знати неможливо без вкрай серйозної роботи в архівах. Тому що у нас фейкова історія: ХХ сторіччя взагалі немає. Ми не знаємо дуже багато чого досі».
Однією зі слабких спроб тримати питання тоталітарного минулого у фокусі вважають Музей радянської окупації в Тбілісі, але й він не до кінця виконує свою функцію.
На думку Лаші Бакрадзе, Музей окупації зараз — нежива організація, його відвідують головним чином іноземці. Іноді зі шкіл привозять учнів зацікавлені вчителі, але ніякої дослідницької діяльності в музеї немає.
А ось держава не просто не підтримує дискусію, яка могла б розвивати процес декомунізації, а й ігнорує її, а частіше навіть заважає. Директор Музею літератури розповідає про складнощі роботи істориків у грузинських архівах. Тему закритості архівів піднімає також і депутат парламенту Георгій Канделакі. Він вважає це однією з причин, чому процес осмислення радянського минулого рухається так складно:
«Вони (архіви — ред.) формально відкриті, але для дослідників є штучні бар’єри. Наприклад, копіювання документів. Коли проводиш дослідження, копіюєш іноді тисячу сторінок, щоби знайти щось цікаве. Але копіювання та зняття фото з документів своїми техзасобами заборонено, треба платити досить багато, тисячі ларі. У звичайних істориків таких грошей немає, якщо немає великого гранту. Тому де-факто наші архіви частково закриті. Друга причина — Міністерство юстиції не видає ніяку особисту інформацію (імена, адреси) за документами, якщо їм менше 70 років. Якщо дослідник хоче знайти, де жив якийсь репресований діяч, — це неможливо».
У 2019 році опозиційні партії грузинського парламенту внесли на розгляд законопроєкт, який міг би скасувати ці перепони, щоби дослідники могли самі робити копії документів безкоштовно, і щоб інтерпретацію закону про персональні дані змінили на більш раціональну. Георгій Канделакі згадує, що багато депутатів із «Грузинської мрії» підтримали ідею. Але міністерка юстиції — важлива фігура в уряді Іванішвілі — виступила категорично проти цієї ініціативи, і вона була відкинута. Так що наразі архіви Грузії залишаються частково закритими.
Лаша Бакрадзе переконаний, що держава повинна робити набагато більше, ніж досі:
«Перед Революцією троянд у 2003 році я та багато інших підписали маніфест “10 кроків до свободи”. І один з перших пунктів був про люстрацію. Ця люстрація не потрібна для того, щоби комусь помститися: вже занадто пізно. Але щоби зрозуміти, як система існувала, хто був гвинтиком цієї системи, дуже важливо таку люстрацію зробити. Однак жоден уряд на це не пішов: ні шеварднадзевський, що сам був частиною цієї радянської системи. І навіть за Саакашвілі молоді люди прийшли, але вони не хотіли, напевно, і не змогли».
На думку директора Музею літератури, люстрація — це перше, що повинен був зробити уряд Саакашвілі. Лаша вважає, що одна з головних задач люстрації — не допустити людей, які займали високі посади при комуністах, до влади.
«Часто люди, які співпрацювали з КДБ, сьогодні виступають у якості моральних авторитетів, що само по собі аморально», — каже Бакрадзе. — З іншого боку, дуже важливо розібратися, як тоді існувала система, та раз і назавжди зламати її. Потрібно знати, як люди доносили одне на одного, як будувалися кар’єри».
За твердженням Лаші Бакрадзе, багато хто досі робить кар’єри за старим радянським принципом, особливо якщо розглядати політичні проєкти Грузії: люди переходять із однієї партії в іншу, для них не важлива партійна ідеологія, головне — вплив і гроші.
«Зрозуміти систему Радянського Союзу без люстрації неможливо; а не знаючи минулого, неможливо йти до майбутнього», — упевнений директор Музею літератури.
«Є люди, які вважають, що це само собою минеться: прийде нове покоління, яке не знає Радянського Союзу, і на нього не буде впливу. Ні, це передається від старшого покоління до нового, і треба обов’язково зрозуміти: що відбувалося за радянських часів, що означає Радянський Союз, що таке комунізм, і як це впливає досі на нас. Якщо ми не будемо про це говорити, якщо не буде дискусії — дуже важко піти від пострадянського, посткомуністичного колоніалізму. А для Грузії колоніалізм має величезне значення, як і для України», — пояснює Лаша Бакрадзе.
Оскільки явних проявів радянського минулого в Грузії залишилося небагато, наші співрозмовники вважають, що більшість грузинських громадян не особливо замислюються про його вплив на сучасність. Люди зайняті звичайними повсякденними проблемами. Георгій Канделакі та інші респонденти відзначають, що епоха комунізму та її вплив на нинішній стан справ у країні суспільством практично ніяк не обговорюється. Щось роблять лише маленькі групи дослідників, видають книги, з великими зусиллями дістають документи. І пам’ятають про важливі дати: 25 лютого — День радянської окупації, 26 травня — День незалежності.
«Я б не сказав, що зовсім нічого не відбувається. Є групи, та ж «СовЛаб», молоді історики, щось сам архів робить, і в Парламенті наша маленька група щось робить. Але для формування клімату потрібні ресурси та участь уряду. А клімат такий, що з’являються нові статуї Сталіна. На Музей окупації Міністерство культури не виділяє коштів для поповнення експозиції. З огляду на те, що він був створений за короткі терміни в 2006 році, він усе одно дуже хороший, хоча з того часу ми знаємо вже набагато більше», — говорить Георгій Канделакі.
Немає символів — немає минулого?
Практично ніхто з наших співрозмовників не має на увазі під поняттям «декомунізація» позбавлення від візуальної символіки. Наші експерти в унісон заявляють, що декомунізація в архітектурі та позбавлення від залишків символіки — безглуздий процес.
Лаша Бакрадзе бачить у цьому негатив. І не лише тому, що це частина архітектури, і, якщо прибрати символіку, вона буде зіпсована. Набагато важливішим Лаша вважає наявність у цій символіці виховного та освітнього ефекту.
«Велика проблема була свого часу в Грузії: багато хто думав, і уряд теж, що коли не буде символів комуністичного минулого — не буде й самого цього минулого. Не забути, а добре знати історію — набагато важливіше, я вважаю», — говорить Бакрадзе.
Алеко Елісашвілі згадує часи, коли ці пам’ятники прибрали. Тоді всі були щасливі та думали, що на цьому все закінчилося. Але насправді, зауважує Алеко, тоді все тільки почалося.
Алеко: «Хоча я радий, що в Тбілісі не стоїть Ленін, не стоїть Орджонікідзе, немає вулиці Сталіна тощо. Головне, ось тут *показує на голову* знищити та перемогти Радянський Союз. Грузія не надто впевнено на ногах стоїть — це від того, що ми жили 70 років у рабстві в Радянському Союзі, і це в мізках у нас залишилося».
Іраклі Хвадагіані також проти необдуманого зняття комуністичних символів. Наприклад, на будівлі Парламенту Грузії, споруди 30-х років, дотепер є радянська символіка. Якщо просто її прибрати (що вкрай складно з технічної точки зору), на думку представника «СовЛабу», це ні до чого не призведе. Потрібна комбінація інших заходів: осмислення історії, фінансування наукових робіт, зміни підходів до курсу історії в школах і університетах. Велике значення мають медіакампанії та документальні фільми як частина політики пам’яті. І дуже важливо, підкреслює Іраклі, що це не повинно бути в рамках політики влади. Влада має лише надати ці можливості людям, які розуміють важливість змін, інакше це буде частиною пропаганди.
Ми ж, на прикладі нашої ситуації в Україні, уже знаємо, що будь-яка пропаганда, як правило, має не надто здорові результати.
У маленьких націй не повинно було бути майбутнього
Про вплив радянського минулого на стан справ у сучасній Грузії говорять багато наших співрозмовників. А ситуація в грузинському інформаційному просторі підтверджує, що Росія навіть зараз використовує пропагандистський наратив і, буквально, грає на ностальгії за радянською «стабільністю». Брак знань про минуле власної країни у більшості грузинів робить таку інформаційну політику Росії цілком успішною.
Едуард Азнавуров, наш колега, співзасновник медіаресурсу SOVA, ділиться спостереженням, як у грузинських медіа насаджують романтичний образ радянського минулого:
«В совку був такий стереотип класичного грузина, і в цілому країни: вино, гостинність, пісні, вуса, темперамент, тестостерон і все таке. І коли цей наратив експлуатують, це гріє душу грузинам. Стереотипний образ класичного грузина дуже добре розходиться, як гарячі пиріжки, — і цими пиріжками люблять ласувати.
Романтизація, з одного боку. З іншого боку, як мені здається, це не тільки в ставленні до Грузії відбувається: образ грузина веселого, який застілля любить, пити, гуляти, жінок, — тут немає серйозності. Виникає відчуття, що така людина не здатна побудувати нормальну державу, яка функціонує. Для того вона створена, щоби виноградник вирощувати та приймати гостей.
Формується образ такої країни-невдахи, що не вміє нічого. Навіть ефективні інститути, — поліція, щe якісь, — вдалі, які досить добре та ефективно працюють, в інформаційному полі їхній авторитет підривається».
Думку Едуарда підтримує та доповнює директор Тбіліського Музею грузинської літератури Лаша Бакрадзе. Саме романтизацією та навіть примітивізацією історичних фактів про народи республік колишнього СРСР він пояснює поблажливе та навіть зневажливе ставлення до цих республік з боку радянської влади.
Лаша Бакрадзе: «Вино — це добре, але вeсь час пишатися тим, що вину в Грузії 8 000 років… Зараз якісь археологи сказали, що мeд найстаріший знайшли в Грузії, — а що це дає? Ні, з одного боку, як історик кажу: треба знати минуле. Але весь час жити лише минулим, а не дивитися в майбутнє, — нездорове ставлення.
Це радянське ставлення стосується і України, і Грузії. Росіяни, кажучи, що ми в космос летимо, мають на увазі: якщо ви теж у космос хочете полетіти, ви, у принципі, теж повинні бути росіянами.
А ось ви — можете пишатися своїм минулим. Величезна кількість історичних романів написана в Грузії за радянської влади. Зараз іноді підносять, ніби це було антирадянським. А ні! Радянська влада дуже хотіла, щоби весь час писали про минуле. Те ж стосується фольклору: хочете, танцюйте та співайте ваші пісні. Немає ніяких проблем, так? Це навіть дуже добре. Але ви — фольклорна маса, і більше нічого.
Такий примітивний націоналізм, типу: “найстаріше вино”, “найстаріші хінкалі”. Ось цим грузини мали пишатися, минулим. Але не майбутнім. Тому що в маленьких націй не повинно було бути майбутнього. Саме такий радянський принцип інтернаціоналізму».
Ми залишали Грузію з дивними відчуттями. З одного боку, Грузії явно багато чого вдалося за роки незалежності з того, чого поки що ніяк не можемо здійснити ми, українці. Тут відбулася успішна реформа поліції, спрощені правила старту та ведення бізнесу. На відміну від Грузії, в Україні ми толеруємо побутову корупцію, виправдовуючи її чим завгодно, лише б не змінювати звичні та всім зручні правила співіснування в суспільстві (щось на зразок умовного суспільного договору). Грузини ж, принаймні ті, з якими спілкувалися ми під час нашого відрядження, зараз навіть уявити не можуть ситуацію, коли, наприклад, необхідно «віддячити» лікарю.
З іншого боку — Сталін, який і сьогодні на залізному гачку тримає волелюбну націю грузинів і не дає їй зробити черговий ривок… Ці нескінченні сувенірні лавки з його зображеннями, радянська символіка на різних товарах і дрібничках. Зрозумілим є попит серед російських туристів і гостей із країн колишнього СРСР, але ж до цього цілком спокійно ставляться й місцеві. Тут, як ми вже зрозуміли, спрацьовують цілком прагматичні мотиви — якщо цей історичний персонаж викликає цікавість, значить, на ньому можна заробити.
Саме заробітком виправдовує велику кількість радянської символіки в сувенірних лавках і грузинський активіст Алеко Елісашвілі. На питання, що ж робити з радянським минулим, щоби Грузія (як і Україна) продовжила процес розвитку, Алеко відповідає: ми повинні повірити в себе та перестати озиратися.
Алеко Елісашвілі:«Ми звикли, рабство ж… життя в рабстві — приємне, насправді. Тому що немає ніякої відповідальності, все вирішується за тебе, кажуть, що робити, звідси і до цього місця. І ти це робиш. Іноді тебе б’ють, але ти задоволений.
Чим були радянські люди? Трудовим ресурсом. Тебе потім вивозили на Чорне море або в гори, відпочивав ти там кілька тижнів і повертався. Як жити, як влаштувати простір навколо, що для тебе насправді краще — ти нічого не вирішував. Держплан був, якийсь безглуздий заклад у Москві, там вирішували все: у що вдягнутися, скільки тобі сірників потрібно або сигарет тощо.
Ми до цього звикли, щоби з Москви телеграми приходили, де за нас вирішували все, а ми виконували. А потім, коли з Росії делегація приїжджала, ми веселили їх: гітара, шашлики. Ось це було наше життя.
А зараз ми звикаємо, як жити незалежно, як вирішувати власні питання, як влаштовувати життя. Це надто важко, тому що зараз ми відчуваємо відповідальність, і це мучить усіх нас. Але тільки так ми зможемо побудувати кращу країну».
Ми всі звикаємо жити незалежно. Не лише Грузія, але й Україна, а тепер ще намагається Білорусь. Цей «відрив» від совка відбувається не просто повільно, але й дуже боляче. Боляче не тому, що шкода розлучатися, а тому, що у нас немає іншого виходу. А значить, відриватися треба за всяку ціну. Проте іноді вона є непомірно високою.
Джерело: “Сусіди“
