Днями я застрягла в ліфті однієї з багатоповерхівок Умані недалеко від центру. Такого "трешу" з боку аварійки я не очікувала.
Ліфт зламався, але хоч світло в кабіні не вимкнулось. Кнопка для виклику диспетчера, що у кутку, взагалі не працює (цікаво, для чого вона там взагалі?) Добре, хоч номер телефону аварійки написаний маркером біля кнопкової панелі. Зателефонувала в аварійку, зв'язок жахливий, голос диспетчера квакав. Ледь розчула: "через хвилин 20 будемо". Благала, щоб постарались приїхати швидше, бо в мене може бути напад клаустрофобії. Диспетчер просто кинув слухавку, я й не зрозуміла чи мій виклик хоч прийняли.
Коли я зателефонувала вдруге, красномовний дядечко немолодим голосом випалив: "Ще раз подзвоните і ми зовсім не приїдемо!" І кинули слухавку.
Видзвонила свого чоловіка, він по голосу знайшов, на якому я поверсі. Зателефонував до аварійки ще він – і пояснив ситуацію зі свого боку, сказали приїдуть.
Чекали 30 хвилин, ніхто не приїхав. Зателефонували знову, спитали, чи до нас приїдуть, і почули у відповідь: "Дзвоніть до енергетиків, питайте їх, чого вони світлом блимають, а ви дзвоните до мене і заважаєте мені їхати за кермом" (До чого тут енергетики, якщо я сиджу в зламаному ліфті, в якому світло не вимкнулось і геть не блимало?)
Через 40 хвилин чоловікові відповіли, що машина на іншому виклику, а нам треба чекати (невже в майже 100-тисячному місті лише одна бригада ЛАС?)
Через 50 хвилин мій знервований чоловік покликав товариша і ризикнув спробувати розсунути двері підручними інструментами, але нічого не вийшло.
Через годину знову зателефонувала, на що почула: "Я щойно був у вас, 15 хвилин як я вже запустив ліфт, так що ви від мене ще хочете, я вже від вас від'їхав, я що маю назад вертатися?" (Але яке "запустив", якщо я досі заблокована в зачиненому ліфті, а мій чоловік в під’їзді чекає і ніякої аварійки й близько не бачив?) І ще перепитав: "В якому ви ліфті застрягли? В 3 під'їзді? Чому я вас там не бачив?" (Якби наші ліфти не були такими запльованими, я б сповзла по стіні і сіла на підлогу, бо вже сил не було кликати на допомогу, але чути такі нісенітниці.)
Виявилося, що чолов’яга заблудився в будинку на три під'їзди і замість 3-го зайшов до 1-го і переконавшись, що з ліфтом все добре, поїхав (таблички з номером під’їзду – це ж для слабаків, які не вміють рахувати! Та й так важко зателефонувати й перепитати, в якому саме ліфті сидить людина!)
Мій чоловік влаштував їм добрий розгон і через 1 год. 15 хв. я почула цікаве питання "Ау-у-у, ви там?" (Ні, блін, просочилася крізь міліметрову щілинку і втекла!)
Через 1 год. 20 хв мене визволили. Відбулась легким стресом, хоча цей стрес більше викликаний халатністю працівників ЛАСу. А якби я, не дай Боже, застрягла з дитиною, якби на моєму місці був хворий пенсіонер, якому важко стояти, чи людина після операції, з хворими ногами, або дитина їхала б без батьків? Чи вони вистоять більше години? Що за ставлення до людей?
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.