Чомусь мене сьогодні здивувала 1/4 хлібини (за 3,25 грн). І от прямо накрило до сліз. Де межа зубожіння народу? Це що – геноцид? Я не кажу про молодь, яка виїде скоро вся або буде працювати на закордон. Мабуть, це була остання крапля після побаченого і почутого за тиждень…
Коли в аптеці чуєш, що ліки від тиску за 37,50 – це дорого, і у бабусі не вистачає десятки, щоб їх придбати (і я, звичайно, чемно доклала потрібне, а бабуся оніміла від здивування, дякуючи всій моїй рідні у сьомому коліні).
В лікарні літня бабуся відмовляється від обстежень, бо за 3 дні вона витратила 800 грн і тепер може дозволити собі лише знеболювальне від ниркових кольок (і її звичайно випишуть наступного дня – помирати вдома).
Коли в маршрутці випадково чуєш розмову хлопця років 24 з коханою/скоріш за все дівчина, або почали жити разом/: "Що купити додому? Кажеш, яблук та хліба? Вибач, можу лише щось одне, вибирай. До зарплати ще три дні. До речі, ти мені даси хоч 20 на транспорт, бо навіть, якщо туди тролейбусом, а назад маршруткою, то не вистачить".
P.S. Ні, я не жаліюсь на життя. Я звикла працювати і вмію радіти тому, що є. Я роблю все можливе, щоб не відчувати інфляції. Більше ціни – більше проектів, менше відпочинку і т.д. Але не всі так можуть і дуже багато сімей особливо після відміни субсидій просто залишаться навіть не на межі бідності. А поза межею. Як на це не звертати уваги? Жити лише в своєму колі? Але я чую і бачу, що відбувається.
