Не так давно Верховна Рада вкотре показала, що вона не рада, а «зрада», бо ухвалила скандальний законопроект регіоналів, за яким російська мова в Україні фактично стає другою офіційною. Чесно кажучи, дуже не хотів черговий свій виступ на блозі присвячувати мовному питанню. І цьому є кілька причин. Питання про надання російській мові статусу другої державної мусується від початку здобуття Україною незалежності. Її автори – політичні сили так званої «п’ятої колони». Тобто, тих політсил, які від самого початку не приховували свою україножерську сутність, і відкрито ратували за ліквідацію незалежності України. Тож, ця тема в Україні стара, як, вибачте, послід мамонта. І, як і згадана органічна субстанція, не менш слизька.
Наступне, не дивлячись на явну абсурдність вимоги (у Прибалтиці, Франції, Чехії, Англії і інших країнах, у нацменшин аналогічні питання чомусь не виникають), вказані політсили всіляко проштовхують це на законодавчому рівні. І, як не дивно, вони вже чимало досягли. Перша їхня велика перемога, читай, поразка сил патріотичного спрямування, це стаття Конституції про мову. У її тексті російську мову штучно виділено серед інших мов національних меншин. Вже давно відомо, що, як не сумно, але будь яке посилення статусу російської мови в Україні, нещадно б’є по українськості, як такій.
Україна – унітарна, тобто національна держава. Відтак статус державної в нашій країні може мати лише українська мова. Враховуючи, що на теренах України проживають не лише етнічні українці, але й словаки, поляки, німці, греки, гагаузи, молдавани, мадяри, чехи, росіяни і інші, то, Конституція надає їм право вільно використовувати та розвивати рідні мови, аж до створення шкіл із викладанням етнічними мовами, ЗМІ, що друкуються чи ведуть мовлення на мовах нацменшин і т.д. Справді хороший приклад показало Закарпаття. Місцеве ТБ успішно веде передачі мовами усіх етнічних груп, які там проживають, і ніхто нікому, при цьому, не заважає, ніхто нікого не цькує. Закарпатці мирно уживаються не залежно від того, кому яка мова рідна.
Втім, не хотів я про це говорити за однієї причини. Зачіпати це «слизьке» питання – це свідомо відволікати наших співгромадян від інших, більш болючих проблем. А їх не бракує. Це і явно занижені закупівельні ціни на молоко, м’ясо та інші продукти аграрного сектору, що вбиває селянина не гірше за кулю, це постійне зростання цін на все, що спричиняє падіння рівня життя, низька якість медичних послуг, неефективність освітньої системи, великі податки тощо. Отож, щоб українець не думав про те, чому він, залишивши у магазині сто гривень, не зміг купити елементарний мінімальний продуктовий набір, йому і підсунули «свиню» під маркою розкручування істерії навколо мовного питання. Думаю, мої співвітчизники – мудрі люди, і вони самі здатні в усьому розібратись та розставити крапки над «і». І, відповідно, можуть дати правильну оцінку тим столичним політикам, що до хрипоти і до бійки відстоюють «паруганную честь российского языка». Замість того, аби робити життя пересічного громадянина заможнішим. Ясно, що під галас навколо мовного питання (чи будь якого іншого, не менш безглуздого) легше грабувати Україну та набивати власні кишені.
Натомість, оббурюють наші, доморощені політики. Днями, депутати міськради розглядали питання про офіційне звернення від імені міськради на захист української мови. І, не дивлячись на те, що Черкаси – осердя української нації, Україна у серцях депутатів більшості не перемогла. Я досі не можу збагнути, чому, депутатка Ніна Набокіна – уродженка села Дубіївка, на захист української мови не стала. Її селянська совість не прокинулась навіть тоді, коли українську мову почав захищати її колега по фракції – етнічний вірмен Нарек Казарян. Прикро, що Казарян опинився у меншості, і ще прикріше, що таких як Набокіна у міськраді більшість. У Черкаській міськраді міцно вкоренились і захопили владу україножери. Правду колись писав про таких українців, як Набокіна, Тарас Шевченко – яничари, а не турки.
