Так голосила мати в одному з сіл Смілянського району. Вона ховала єдиного синочка, якому ледь виповнилося 26 років. За день до похорон він із дружиною мав би святкувати другу річницю їхнього подружнього життя. «До якого рахунку доцілуються боярин з дружкою, скільки років молодята проживуть разом!», – гукнув хтось із гостей і почав рахувати: один…, два…, три… Ми, почесні свідки, цілувалися досхочу, щоб жило наше подружжя довго й щасливо та померли вони в один день… Рівно через два роки я плакала над труною.
Кинути свої шкідливі звички, які поглинали весь сімейний бюджет та руйнували сім’ю, у нього забракло духу. Зате вистачило сміливості піти з життя, залишивши напівсиротою півторарічного синочка, який не розумів, що тата немає і цілий день бубнів «па-па-па-па»…
За два дні до трагедії я брала участь у акції до Міжнародного дня запобігання суїциду. Волонтери пропонували обійнятися всім охочим. Сенс акції був простимі зрозумілим: люди не повинні почуватися самотніми. Я писала матеріал із цифрами статистики. Однак ці цифри зараз для мене неважливі, коли одна-єдина людина, яку я не обійняла вчасно, наклала на себе руки. Я знаю, що психологи не радять журналістам писати про самогубства. Однак коли сльози градом падають на клавіатуру, я не можу думати про щось інше. Я просто хочу закликати: озирніться, ви можете протягнути руку тим, хто цього потребує. І жодна проблема не може стати причиною того, щоб твоя душа впродовж семи років не знаходила спокою ні на землі, ні на небесах, а твої близькі оплакували тебе до кінця своїх днів.
