Боєць із Черкащини, підрозділ якого був на Сході в 2014-му, розповів про обстріли з території Росії та провокаційні заїзди колон техніки через кордон, пише Depo.Харків.
Танкіст Олександр Курганський народився в Черкаській області, закінчив агротехнічний коледж за спеціальністю менеджер аграрного бізнесу. У 2009 році був призваний на строкову службу, підписав контракт. На війну потрапив весною 2014 року. Зараз навчається на факультеті військової підготовки НТУ "Харківський політехнічний інститут". За участь у бойових діях на Донбасі отримав кілька нагород, у тому числі медаль "Захиснику Вітчизни" і орден "За Мужність" ІІІ ступеня.
– Коли почалася війна для тебе?
– Нас задіяли з березня 2014 року. 8 березня ми вже виїжджали на полігон для злагодження. З 1 березня нас зібрали всіх на казарму – підвищена бойова готовність – видали всім зброю, ми перебували в частині, нікуди не випускали. 8 березня нам нічого не говорили, зібрали всіх, і ми поїхали в Рівненську область, на полігон, на бойове злагодження. Після злагодження на "Широкий Лан" перевели частину, а з "Широкого Лану" розкидали. Я стояв під Чонгаром. Потім – під Армянськом. Противника було видно неозброєним оком. Ми виїжджали на тренування, й вони так само. Усе було в зоні прямого бачення. Що ми їх бачили, вони – нас.
– Чи намагалися з вами виходити на контакт, як це бувало з військовослужбовцями українських Збройних сил у Криму?
– Нам постійно приходили СМС. Приблизний зміст: "Український солдат, здавайся". Таке саме потім і на Донбасі було. І телебачення там тільки російське було. Наших каналів не було.
– Чи це впливало на боєготовність? Чи були ті, котрі починали сумніватися?
– Звичайно, в деяких людей був відчай. Починали говорити, що не розуміють, для чого прийшли туди.
– У тебе з'являлася думка, яку постійно мусували на російському телебаченні, що "росіяни ж наші брати, з ким воювати"?
– Братами я їх не вважав, хоч у мене й рідні є в Росії. Як брат, якщо він противник? Якщо думати, що у брата стріляєш, то буде і паніка, і сумніви. Він для мене є противником, значить, усе.
– Говорять, що на початку окупації Криму в Україні не було бойових частин, які б могли чинити опір агресору. Твоя частина була боєздатною?
– У нас бригада входила в об'єднані сили швидкого реагування. Техніка була достатньо підготовлена. Не було підготовлених екіпажів таких. Якраз був такий час, що військову частину формували.
– Коли твій підрозділ потрапив на Донбас?
– На Донбас я потрапив на початку серпня 2014 року. Це якраз бої за Савур-Могилу були. Ми були там близько двох тижнів. Виїжджали на бойові виходи кожен день. За день бувало по три-чотири рази виїжджали, вистрілювали боєкомплект. Бойове зіткнення у мене трапилося в перший же день – за Савур-Могилою, коли у Степанівку заїхали. Там є село Маринівка. Казали, начебто там наші стоять. Але вийшло, що там і наші, і їхні по колу. Потрібно було переїхати на це село, Маринівка. Я перший з командиром на головній машині. Побачив, що пропадає світло в одному триплексі, у другому – вже вогонь у башті. І тут я бачу, що на блокпості не наші стоять. І вони як почали з РПГ валить. РПГ і БМП стріляли. Танк отримав 7 влучань з РПГ. Усі вижили. У командира залишився один триплекс маленький. Ми ще змогли зробити кілька пострілів з гармати та відійти назад. Коли вже назад відходили, вони вже по нас не стріляли. Виходить, що противника подавили.
Загорілися баки, гума згори в машині. Динамічна броня трохи врятувала. Повністю все позбивали: підкрилок збили з машини, ККТ (кулемет Калашникова танковий) вліз всередину, НСВ (крупнокаліберний кулемет) теж зігнули і було влучання у самий дульний зріз гармати. Якби граната потрапила у ствол, а там снаряд уже був заряджений, не знаю, що б було. Танк на ходу, але озброєння вийшло з ладу повністю. У броні були ями сантиметрів 3-4. Я не знаю, чому нам пощастило.
– Чи було зрозуміло, хто проти вас воює?
– Розуміли. Бригада складається з трьох тактичних груп. Я був у третій тактичній групі. З хлопцями ж зв'язувалися. Спочатку пішла перша, потім друга, а ми вже у третій, на посилення кинули. В принципі, реально представлялося, що там робиться.
– Це були росіяни?
– Не знаю, росіяни, не росіяни. Там форма і російська була, і не російська. Це ж був 2014 рік, не зрозуміло ще було. Я танків тоді їхніх не бачив. Хіба піхота, БМП наступали. А танки були далеко. Під Степанівкою мій екіпаж знищив одну БМП і БТР.
– Як виглядали бойовики, які воювали проти тебе?
– Я бачив пару трупів. Та звичайні люди, такі, як ми були. У декого форма російська була. У 2014 році не було нашивок. Я саме їхніх шевронів не бачив. У Степанівці було кілька машин розвалених, де просто протигази валялися. На них бірки були з прізвищами східними, типу Іслямови. Кавказ.
– Чи є ненависть до цих людей?
– Зараз нічого не відчуваю. Тоді була. Але зараз би того не пробачив. Якби бачив, то, мабуть, убивав би знову їх. Товаришів багато загинуло.
– Чи була можливість відмовитися?
– Від такого як відмовишся? Я вже довго прослужив. Командирів усіх знаю. Командири мені всі довіряли. Відмовитися я не міг.
– А були такі, котрі відмовилися?
– У 2014 році. Ті, які з Криму. Вони відмовилися. Але там навіть офіційний наказ був, що їх просто звільнити. Не з мого підрозділу, але були випадки, що просто тікали. На тих кримінальні справи відкривали. А ті, хто офіційно звернулися до командира, що в Криму родичі залишилися, то їм дозволили.
– Звідки вас обстрілювали?
– З боку Росії, тільки звідти могли стріляти. Більше просто не було звідки стріляти. А з мінометів обстрілювали з території України. Вони на "бусику" приїхали, відстрілялися й тікати, а ми просто не встигали. Швидше за все, це були місцеві.
Бойовики позахоплювати станції у Донецьку. А оператори просто давали інформацію, телефони ж світяться. Вони бачать навіть те, із якої області приїхав. Вони СМС розсилали, писали "Солдат здавайся". Подзвонити не можна було нікому. Телефон включаєш, пише: "Ви на території Російської Федерації".
– Чи була ситуація, коли доводилося сумніватися, відкривати вогонь чи ні?
– Так. Цю БМП, що ми знищили, вона була з білими смугами. Видно, була під нашу замаскована. Але вона на їхньому блокпосту стояла. БТР їхав взагалі без знаків розпізнавання. Незрозуміло – наші, не наші. Але нам сказали, що противник буде з того боку виходити. Як ухвалювати рішення? Вогонь на ураження, інакше вони першими відкриють вогонь.
– Противник знав, де ви розташовуєтеся? Чи була їхня зброя пристріляна?
– Так. Ми ходили по дорозі то по воду, то ще за чимсь. Міг бути навіть сильний мінометний обстріл. Можна було просто падати в канаву за дорогою – тоді малоймовірно, що влучить. Постійно міни, якщо лупили, то тільки по дорозі. Так само "Гради". Точно були пристріляні. Корегування у них було мінімальне. Могли 100 метрів вліво-вправо.
– Ти для себе якось знайшов пояснення, чому почалася війна?
Мені здається, просто політика. Я думаю, що це тільки початок. Без війни неможна прожити. Кожні 100 років у нас війна. Якби не було війни, то не було б і розвитку, ані військової техніки, нічого б не було. Наприклад, війна в Афганістані – придумали БМП, яка може стріляти в цілі, що знаходяться високо в горах. Вогнемети різні придумали, щоб уражати цілі в печерах. Міни, які стрибають. Досить високий розвиток техніки йде. Так само фірми, які працюють на розвиток цього обладнання. Війна – це частина розвитку світу. Спочатку розвивається військове, потім воно втілюється в цивільні технології.
– Війна – це твоє?
– Ні. Якщо доведеться ще раз виїжджати, то доведеться. Це моя професія, моя робота. А так би не хотілося ще раз потрапляти в такі ситуації. Раз уже вижив, другий раз не знаю, чи пощастить.
– Чому вирішив вступити до університету?
– Запропонували вчитися. Хочу бути інженером, заступником командира роти з озброєння. Побачив вади на війні, ненавченість більшості екіпажів. Треба їх вчити правильно обслуговувати техніку, тоді навіть все радянського виробництва працюватиме надійно та довго. Через 2,5 року закінчую.
Як повідомляв сайт vikka.ua, на Черкащині відкрили меморіальну дошку ще одному загиблому Герою.
