Новини
Архів новин
Оберіть дату

Від залежності – до благодійності: ВІЛ-позитивний черкащанин взявся допомагати тим, хто опинився в життєвій скруті

 ...
Від залежності – до благодійності: ВІЛ-позитивний черкащанин взявся допомагати тим, хто опинився в життєвій скрутіshkolazhizni.ru

Два десятиліття убивчої залежності й з ВІЛ-позитивним статусом, половина цього терміну – за ґратами. Опісля всього – віднайти в собі сили зупинитись, стати на шлях допомоги тим, хто, як вирок, почув про свій діагноз. І власним прикладом доводити: з ВІЛ життя не закінчується, іноді саме особливий статус змушує сказати "стоп" і почати все спочатку. 1 грудня світ відзначив День боротьби зі СНІДом. Про таку боротьбу, коли крок назад уже неможливий, про необхідність раннього виявлення інфікування і людське відношення та стереотипи – далі у матеріалі vikka.ua.

Залежність, яка стала фатальною

З ВІЛ-статусом Дмитро живе вже 22 роки. Тоді, 18-річним юнаком, він випадково дізнався про такий діагноз. Однак серйозно його не сприйняв. По-перше, через відсутність інформації, по-друге, через свою наркозалежність, в якій знаходився багато років. Нині Дмитро припускає: заразився саме через використану голку. 

"Мене викликали до шкірвендиспансеру, де я здавав аналізи, оголосили результати, взяли розписку, що я повідомлений про кримінальну відповідальність на випадок, якщо хтось від мене заразиться, і все, – згадує чоловік. – Відпустили, не дали жодної додаткової інформації. Це був 96-й рік, про СНІД говорили багато, ми знали, що це смертельна хвороба, а про ВІЛ ніхто не знав нічого. Нам не пояснювали, що СНІД – це четверта клінічна стадія ВІЛ, коли його не лікувати".

Отак, сприймаючи його несерйозно, Дмитро прожив майже півтора десятиліття зі своїм новим статусом. Хвороба не давала про себе знати. Все – через особливість набутого штаму. Адже вірус імунодефіциту людини, як і вірус грипу, має різновиди штамів, кожен з яких діє на організм по-своєму. Однак від цього він не стає менш небезпечним, якщо не приймати спеціальні медикаменти.

Так, до кінця не віривши у свій діагноз, Дмитро не зізнався про нього й своїй колишні дружині. Вона дізналась про статус свого чоловіка вже занадто пізно. Тоді вже й сама була інфікованою, а крім того, під серцем їхнє спільне маля. На щастя, донечка народилась здоровою. Усе – завдяки антиретровірусній терапії, яку жінка почала приймати одразу ж після того, як в її організмі був виявлений вірус. Зрештою, родина розпалась. Дмитро пояснює: будувати сімейні стосунки там, де існують наркотики, неможливо.

З неволі – до власного зцілення

Відмовитись від своєї звички й почати лікування самому Дмитрові довго заважав його спосіб життя: в перерві між споживанням наркотиків він знаходився у місцях позбавлення волі. Загалом за ґратами чоловік провів близько 10 років.

"На той час, коли я був у в’язниці, єдина інформація, яку можна було знайти, – це буклети в кабінеті фельдшера. Читав, але уваги тому не надавав, – розповідає Дмитро. – Крім того, в неволі у багатьох, зокрема, і в мене, сформувалась думка, що це міліція придумала легенду про ВІЛ, аби ми боялись і не вживали наркотиків, не ходили по "притонам". 

kolibri.org.ua

Хоча, незважаючи на існування такого міфу, ставлення до "позитивних" в’язнів, все-таки, було зневажливим. Дмитро згадує, наскільки гидливо ставились медики в колоніях, тільки-но бачили спеціальний код на медичній картці, який свідчить про його статус. Каже: коли хворів, його нерідко ізолювали в окремому блоці тюремної лікарні.

"Доходило до того, що в деяких колоніях створювали загони для інфікованих, – розповідає він. – Якщо бачили відповідну позначку в медичній картці, людину розподіляли саме до такого загону".

У тому, що вірус імунодефіциту – не міф і не вигадка правоохоронців, Дмитро почав переконуватись тоді, коли в місцях позбавлення волі масово почали помирати ВІЛ-інфіковані. У 2010-2011 роках ця ситуація зацікавила й стурбувала українські благодійні організації. Ті почали співпрацю з пенітенціарною службою України й спільно розробили механізм, завдяки якому здійснюється контроль за здоров’ям інфікованих ув’язнених і забезпечується їхнє право на лікування.

Зрештою, прийшов момент, коли Дмитру довелось повірити у свій діагноз. Чоловік потрапив до обласного туберкульозного диспансеру. Туберкульоз – досить поширене захворювання для ВІЛ-інфікованих, він швидко "осідає" в ослабленій вірусом імунній системі. Там він нарешті прошов повноцінне обстеження, проконсультувався з інфекціоністом і зрозумів необхідність АРТ-терапії. Тому просто з тубдиспансеру чоловіка направили до Черкаського центру профілактики та боротьби зі СНІДОМ. І ось вже протягом 8 років він регулярно приймає ліки й знаходиться під наглядом лікарів. А з тих пір, як 4 роки тому позбавився від наркозалежності, Дмитро живе повноцінним, щасливим і соціально-активним життям. Просто вирішив для себе, поставив мету вийти з цього безвихідного стану – і зробив це.

"Реабілітація допомагає тільки в тому випадку, якщо людина має непереборне бажання позбутись залежності, – впевнений сьогодні чоловік. – Я сам поїхав до реабілітаційного центру з відповідним настроєм і переміг".

Страшне не захворювання, а ставлення людей до нього

Наразі Дмитро щасливий у цивільному шлюбі. Його кохана – також має позитивний статус. Чоловік ділиться: будувати стосунки з людиною, яка тебе розуміє, набагато простіше:

"Тут не потрібно нічого пояснювати, підбирати слова. Адже часто такі зізнання просто лякають людей, які не достатньо володіють інформацією про ВІЛ".

Але зізнається: від нерозуміння оточуючих таки потерпав. Найчастіше – в медичних закладах. Там, каже, замість підтримки й заохочення регулярно відвідувати лікарів, слідкувати за станом свого організму, нерідко зустрічаються упередженість і неповага до "позитивних".

"Було, що приходив до лабораторії здати кров, а лаборантки, коли бачили, що я "під кодом", відмовлялись проводити аналіз, пропонували, щоб я сам у себе взяв кров, – згадує Дмитро. – А нещодавно, наприклад, мені потрібне було обстеження в пульмонолога в обласній поліклініці – треба було виміряти об’єм легенів. Але як тільки лікар побачила мій статус, одразу ж побігла до завідувача відділення. І почалися якісь дивні речі: то мені пояснювали, що обслуговуються в них тільки жителі з районів, то запевняли, що лікарка прийняти зараз не може, то вмовляли прийти в інший день. Нарешті я запропонував завідувачу писати офіційну відмову проводити це обстеження та підключив місцеву організацію, яка захищає права ЛЖВ. Мені довелось боротись за своє право на те, щоб, як звичайна людина, отримати медичну послугу".

Втім, такі труднощі хоч і неприємні, однак протистояти їм Дмитро вміє. Хоча б заради того, щоб бути прикладом для інших. Адже сьогодні він – соціальний працівник однієї з місцевих ВІЛ-сервісних організацій. Допомагає таким же людям, яким колись був сам. Тим, хто опинився в складних життєвих обставинах, почув страшний діагноз і не розуміє, як з ним жити далі. 

ria.ru

"Моє завдання – допомогти людині опанувати себе. Комусь потрібно підказати, як пройти всі обстеження і стати на АРТ-терапію, комусь – психолог чи юрист, – пояснює Дмитро. – В процесі спілкування я вже розумію, чого людина потребує. Наша основна мета – сформувати в людині так звану прихильність, щоб вона розуміла, наскільки важливо приймати препарати регулярно. Ми маємо доносити максимум інформації: як терапія діє на організм, чим загрожують пропуски прийому – все те, чого у свій час не пояснювали мені!"

Дмитро наголошує: ВІЛ у сучасному світі – не смертельна, радше хронічна хвороба. Однак тільки в тому випадку, якщо інфікований проходить лікування. Важливо якомога раніше виявити вірус і призначити препарати, які блокуватимуть його в крові й здатні продовжити життя пацієнта щонайменше на 49 років. Ці препарати ВІЛ-позитивним надаються безкоштовно. Саме завдяки налагодженій антиретровірусній терапії ті, кого раніше вважали ледь не ізгоями в суспільстві, сьогодні можуть жити, працювати, кохати, народжувати здорових дітей, не нести небезпеки для оточуючих і не вбивати себе СНІДом та іншими хворобами, які виникають на фоні імунодефіциту. До слова, за останніми даними місцевих фахівців, минулоріч, у 2017-му році відсоток народження інфікованих діток від "позитивних" мам склав 0: всі малята народилися здоровими.

Кожен може стати цифрою сумної статистики?

Першого ВІЛ-позитивного пацієнта на Черкащині було зареєстровано рівно 30 років тому – 1988-му. За цей час в регіоні виявлено понад 8 тисяч випадків інфікування. На сьогодні на обліку медичних закладів області стоїть 3500 пацієнтів, з них понад тисячу – безпосередньо в Черкасах. Однак, за словами головного лікаря Черкаського обласного центру профілактики та боротьби за СНІДом Петра Левченка, цю цифру треба множити мінімум вдвічі. Адже дуже багато людей живуть і не здогадуються про свій статус.

Медик вражає фактами: у кожному населеному пункті Черкащини центр нині має пацієнта. І попри те, що стереотип, буцім, ВІЛ – це хвороба наркоманів, повій та жертв переливання зараженої крові, нині основний шлях передавання інфекції – статевий. Саме відсутність культури сексу та нерозбірливість статевих зв’язків у 62% випадків призводять до зараження. Фахівці наголошують: вкрай важливо не лише уважно ставитись до вибору партнера й обов’язково, хай які довірливі стосунки у вас в парі, раз на рік проходити тестування на ВІЛ. Здати такий експрес-аналіз можна в будь-якому медичному закладі міста й області. Зробити це можна безкоштовно. 

Як повідомляв сайт vikka.ua, у Черкасах відзначив річницю театр особливих акторів. 

 

  • Facebook