Новини
Архів новин
Оберіть дату

РІДні: коли любові вистачає на всіх

 ...
РІДні: коли любові вистачає на всіх

Коли рідні – не завжди по крові. Худорляві й, здається, зовсім юні, вони постійно тримають один одного за руку. У них на двох одне величезне серце, місця в якому вистачає майже для десятка діток. Ті в якийсь момент залишились без уваги й любові рідних – біологічних – батьків. Анатолій та Тамара Харченки – батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу. Там вони опікуються вісьмома дітлахами, серед яких одна – власна, решта – прийомні. У статусі багатодітної родини вони живуть уже понад три роки. Кожен день з яких наповнений дитячими радощами й розчаруваннями, труднощами й досягненнями, а ще – неодмінно любов’ю, яка змінює й зцілює маленькі життя. Про те, що керує молодими людьми, які вирішують брати на себе відповідальність за дітей, позбавлених батьківської опіки, з чим щодня стикаються такі родини та про щастя від розуміння того, що твої діти також щасливі, – кореспондентам vikka.ua розповіли справжні сучасні герої – родина Харченків.

Шляхом власних батьків

"Хтось музикант, хтось економіст, а хтось батько-вихователь. Це призначення певних людей, це їх поклик серця, і вони по-іншому не можуть", − розмірковує Тамара Харченко.
 

Стати багатодітною мамою її надихнув приклад власних батьків – Наталі та Анатолія Скрипнікових. Адже ті, виховуючи й чотирьох власних діток, ще в 2003 році взяли перших малят під опіку, а в 2007-му утворили дитячий будинок сімейного типу. Нині в родині Скрипнікових зростає ще восьмеро синів та доньок віком до 18 років. Загалом же, за півтора десятки років через їхню родину пройшло 17 дітей.

Величезна і дружня родина

"Тома звикла до такої родини. Тому, коли донька, щойно створивши свою сім’ю, заявила про бажання повторити нашу долю, ми підтримали її, – згадує Наталя Андріївна, хоч зізнається, нині, мабуть, і не дозволила б доньці взяти відповідальність в такому юному віці. – Але Тамара з Анатолієм величезні молодці! Вони не лише справляються в своїй родині, а й намагаються допомогти іншим таким же!"
 

Тамара ж переповідає: ще з юності, коли бачила результат, як змінюється дитина в прийомній родині, коли вперше розуміла ту шалену різницю між дітьми, які виходять в доросле життя з сім’ї ,і дітьми, які виходять з притулку чи інтернату, вирішила, що колись-таки прийде до того, щоб узяти під опіку хоча б дві дитини. Коли з нинішнім чоловіком Анатолієм ще зустрічалась, обговорювали цю тему, але, як і більшість молоді, думали, що це буде трошки пізніше, у років 40-50. Та все вирішив, насправді, випадок. Батьками-вихователями Анатолій та Тамара Харченки стали дуже рано: чоловіку ледь виповнилось 30, його коханій – 27.

Будинок сімейного типу Харченків став другим у Черкасах, який був побудований за кошти німецького благодійного фонду "Міст у життя". Його засновник, який воліє залишатись інкогніто, вкладає власні кошти у будівництво таких будинків по Україні, Білорусі, Грузії, Вірменії, Румунії, Молдові. Колись благодійника вразило, наскільки багато на вулицях Європи повій з пострадянських країн, які вийшли саме з дитячих будинків та інтернатів. Крім того, Фонд має на меті назавжди прибрати безпритульних дітей з вулиць, натомість – дати їм новий дім та об’єднати в захищену родину, дати шлях до безпечного майбутнього. Нині таких будинків, зведених Фондом на території баптистської церкви в Черкасах, чотири. Крайній відкрили для нової родини наприкінці травня.

Коли благодійники вирішили будувати тут перші два будинки, один з них запропонували батькам Тамари – родині Скрипнікових. На інший же знайшлась родина, яка вже давно хотіла взяти дітей під опіку, однак їхня житлова площа не дозволяла це зробити.

"Ми ж із Анатолієм вирішили: після виїзду батьків залишимось у їхньому домі й візьмемо двоє дітей-сиріт. На той момент у нас уже була власна донька – дворічна Даніела, – згадує Тамара. – А потім батьки кажуть: "Та чого ми будемо переїжджати туди, ми тут звикли. Давайте, краще ви, а там, де двоє дітей, там п’ятеро, де п’ятеро, там семеро…"
 

Не встигла велика родина обговорити цю тему, як молодят запросили на курси, які мають обов’язково пройти всі охочі стати батьками-вихователями. Сам процес підготовки, кажуть, не складний: потрібно зібрати необхідні документи, мати певний дохід, квадратуру житла, пройти медичний огляд і навчання. Курси будуть корисними й цікавими і опікунам, і усиновителям, і прийомним батькам.

"Ми ще навіть не закінчили навчання, як нам повідомляють: є п’ятеро дівчаток-сестричок і їх не можуть нікому віддати. Бо немає такої родини, яка змогла б вмістити одразу стільки діток. У всіх будинках не вистачало одного-двох, а от п’ятьох нікуди було віддати, –  згадує Тамара Харченко. – Я ж завжди хотіла саме донечок! Тому вже через кілька місяців після закінчення навчання ми забрали дівчаток. Однак – не в новий будинок, бо тоді зведений був лише його фундамент. Служба у справах дітей на свій страх і ризик віддала нам доньок у батьківський дім. Так, протягом півроку ми жили в тіснуватих, але дружніх умовах – два дитячі будинки під одним дахом".
 

Молода родина каже: той час пішов їм на користь. Адже період адаптації, який мав би стати найскладнішим, пережили разом з найближчими, не самотужки. Батьки допомагали порадами, брати й сестри – в догляді за малими. Адже, зазначають, їхнього досвіду виявилось замало: одна справа, коли ти просто живеш в такій родині, зовсім інша – коли ти сам вихователь і відповідаєш за діток.

 

На сьогодні в Черкасах діє 10 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховується 68 дітей різного віку.

"У різних сім’ях – і різна кількість дітей. За законом, в ДБСТ може виховуватись до 10 дітей, враховуючи власних, – пояснює начальниця відділу опіки, піклування та усиновлення дітей служби у справах дітей Черкаської міської ради Наталя Загребельна. –  Влаштовувати намагаємось великими родинними групами, щоб не втрачався зв’язок між братами й сестрами".
 

Бюрократія на заваді

1 червня 2016 року дитячий будинок сімейного типу Харченків був офіційно відкритий. Навіть помпезно – за присутності представників місцевої влади. Щоправда, перебралась туди родина знову ж не одразу, адже існувала проблема з інженерними комунікаціями: не було води й електрики – їх вели безпосередньо від церкви.

А от вирішувати цю та інші проблеми владці вже не поспішали, залишивши родини сам на сам з бюрократичною машиною. Протягом кількох років будинки сімейного типу не могли офіційно ввести в експлуатацію, а відтак – під’єднати комунальні блага. Щоб отримати необхідні документи, прийомні родини мали сплатити до міського бюджету пайову участь. А це – понад 100 тис. грн. Батьки-вихователі тривалий час оббивали владні пороги, приходили на пленарки, однак обранці, вирішуючи власні питання, не охоче розглядати проблему комфортного проживання прийомних діток.

На всіх етапах інтереси малих захищав Анатолій Харченко. Нині чоловік очолює Громадську організацію прийомних батьків Черкаської області.

Лише в жовтні минулого року рішення на користь чотирьох родин, які взяли на виховання дітей з інтернатів, зрештою було прийняте – звільнити їх від пайової участі, поки ті працюють як дитячі будинки. Однак тяганина з документами триває й досі. Через це й до сьогодні мешканці чотирьох будинків сплачують комунальні платежі за тарифами юридичних осіб.

Харченки зізнаються: буває, іноді й руки опускаються. Нерідко розраду знаходять в однодумцях – таких же батьках-вихователях – сусідах.

"Буває, станемо біля огорожі, поговоримо, виллємо душу. Ділимось нашими проблемами і перемогами. Тоді й розумієш: о, тут ти не один такий. І все минається якось", – розповідає Тамара. А ще зізнається: часто допомогу прийомні родини знаходять у фахівців Служби у справах дітей. Там діє група підтримки, працюють гарні психологи, тому з їхнього боку піклування все-таки більше, аніж контролю.
 

Кожна дитина заслуговує на шанс бути щасливою

Діана, Богдана, Люда, Марина, Руслан, Софія, Даніела, Варвара… Найстаршій – 11, наймолодшим крихіткам – по 5. Дім Харченків наповнений дзвінким дитячим сміхом. Батьки зізнаються: попри побоювання, час звикання один до одного у їхній родині завжди природній і досить легкий. І якщо перших п’ятьох доньок було непросто привчати до певного розпорядку і сімейних правил, то вже наступних малят сестри, знаючи лад, самі навчали усьому.

Хоча, буває, дається взнаки минуле дітлахів, які на шляху до щасливої родини й затишного дому Харченків встигли багато пережити.

"Був у нас хлопчик, який перший період, як тільки потрапив до нашої родини, дуже бився. Доводилось пояснювати, що йому тут не треба виживати, адже в цьому домі його не образять, – згадують. – Ще одна доня, коли прийшла до нас, завжди дуже плакала. Тож наша Даніела, оскільки вони однолітки, взяла її під своє крильце: водила за ручку, годувала з ложечки, переодягала, ложила спатки. І буквально за тиждень дитина в такій атмосфері змінилась!"
 

Нині Харченки готуються до появи в родині ще одного хлопчика. Натомість одну ж з дівчаток, яка протягом року перебувала в цьому дитячому будинку сімейного типу, днями вдочерили. Вже за кілька тижнів у неї з’явиться повноцінна любляча родина, яка чекала так довго мріяла про маля. У цьому випадку, кажуть фахівці з питань опіки, піклування й усиновлення, останній варіант є пріоритетним. Тому здебільшого до ДБСТ намагаються влаштовувати дітлахів ближче до підліткового віку, або ж таких, які не мають правових підстав на усиновлення.

"Це дуже важко виявилось, хоча нас попереджали про те, що такі ситуації можливі. Але й, разом з тим, добре, що вона до нас потрапила на цей рік, а не перебувала в притулку після смерті мами. Дитинка була в глибокій депресії, їй було всього 4 роки, – розповідає Тамара. – В нас же адаптувалась, вона велика розумничка. А вдочерила її прекрасна родина, і через це ми щасливі за неї. Адже дитина матиме і соціальне підґрунтя в майбутньому. Бо батьки-вихователі не можуть забезпечити матеріальні блага для діток, які виходять з ДБСТ".
 

Анатолій та Тамара кажуть: без режиму і певного ритму в такій великій родині, як їхня, жити не можна. Тож, традиційно, снідають, обідають та вечеряють всі разом – за великим столом. Так само спільно займаються хатніми справами, допомагаючи один одному. І поки мама працює мамою, балуючи рідних випеченими власноруч смаколиками, татко встигає не лише опікуватись питанням комфорту своєї родини, а й успішно працювати в педагогічній сфері. Анатолій – викладач, доцент кафедри фінансів та банківської сфери одного з черкаських вишів. Відпочивають же завжди, теж уже за традицією, – разом.  

Пара каже, для них надзвичайно важливо, щоб діти, – і біологічна, і прийомні, – розуміли, що сім’я – найголовніше в житті. Що вони завжди мають стояти один за одного горою, поважати й цінувати своїх братів і сестер. І впевнені: якщо вдасться вкласти в дитячі серця це розуміння, в майбутньому дітлахам буде набагато легше.

"Ми не зможемо зробити з дитини той ідеал, який малюємо в своїй голові, – зазначає Анатолій. – Але в будь-якому разі ми можемо зробити її кращою, а її життя – щасливішим. І кожна дитина потребує цього шансу і любові. Їх ми з дружиною можемо їм дати".
 

Світлини – з особистого архіву та сторінки Фейсбук героїв

Як повідомляв сайт vikka.ua, єдина в Україні жінка-рятувальниця вже здолала десятки пожеж на Черкащині.

 

 

 

  • Facebook