Новини
Архів новин
Оберіть дату

На одному подиху: в День друзів черкащанки поділились історіями багаторічної дружби

 ...
На одному подиху: в День друзів черкащанки поділились історіями багаторічної дружби ganok.in.ua

Без політики, скандалів, криміналу і розслідувань… Натомість, про спільну театральну сцену, любовні переживання, пісні "гардемаринів" та здавання пляшок заради походу в кіно – усе це про найближчих і найнадійніших. Сьогодні в усьому світі своє свято відзначають ті, кому пощастило переконатись на власному досвіді: справжня дружба існує не лише у мелодрамах і казках. І вона витримує випробування відстанню, роками і навіть суперечками.

У Міжнародний День друзів ми попросили черкащан розповісти vikka.ua про тих, найближчих, хто вже багато років поспіль йде з ними пліч-о-пліч, робить їхнє життя яскравішим та емоційнішим. Так співпало, що своїми історіями охоче ділились саме дівчата, тож сьогодні – про міцну жіночу дружбу.

Ірина Тимошенко

Подруга: Наталя Паламарчук

Стаж дружби – 33 роки 

"З Наташею ми познайомились ще в дитячому садочку і одразу подружились. Років у 5 я "втекла" до неї з дому, зі свого двору в її двір. Ми жили зовсім поряд, але "кіпіш" був серйозний.

Всі шкільні роки – разом. В школі у нас був спільний щоденник – зошит, в якому ми писали одна одній листи, обговорювали свої закоханості та найважливіші новини. В молодших класах буквально фанатіли від фільму про гардемаринів. Бігали навколо школи і співали на весь голос пісні з кіно. До речі, мабуть із дитинства пішло, що маємо категорично різні смаки на чоловіків: Наташі подобався Жигунов, а мені – Харатьян.

За понад три десятки років ми посварились лише один раз, перед випускним, і то – через дрібничку: через прибирання в класі. Тиждень не розмовляли і швидко помирились.

А вступаючи до ВУЗу, спеціально обрали різні спеціальності, щоб "не бути клонами". Хоч пізніше я вирішила, що точні науки – не моє і пішла "в творчість".

Я була в Наташі дружкою на весіллі і є хрещеною мамою її синочка.

Звичайно, зараз не так близько спілкуємось, як раніше, але постійно зідзвонюємось і цінуємо одна одну".

Марія Голуб

Подруги: Юлія Похил, Роксолана Коваленко

Стаж дружби: 12 років

"З Юлею та Рокс ми дружимо більше 12 років. Ми втрьох дуже різні, але ще у підлітковому віці були однаково скромні, водночас – дотепні та мрійливі. Юля хотіла стати акторкою. Роксолана – працювати дизайнером в одній із черкаських студій. Я мріяла про все й одразу – стати зіркою і зробити якийсь позитивний вклад у це життя. І сьогодні наші мрії здійснилися частково. Та зараз не про це.

Ще у школі ми ходили одна до одної на випускний, разом грали в театрі, їздили на фестивалі. Наша дружба часто рятувала. Однак не з дивних ситуацій, а у моменти, коли, здавалося, земля йде з-під ніг. Ще взимку 2010 року ми сиділи в Макдональдсі й нарікали на відсутність особистого життя. Мовляв, уже усі наші знайомі мали серйозні стосунки. А вже навесні одночасно ми почали зустрічатися з парубками. І збиралися вже для того, щоб обговорити перші розчарування, перші сльози та "він тебе не вартий, бо він – козел". Тоді ми, далеко не психологи, підтримували одна-одну, як могли.

Але пригод нам вистачало і в нашому театральному житті. Через це часом сварки виникали. Одного разу на фестивалі в Коблево ми грали у виставі на ролях першого плану, Роксолана – другого. І ось на одному з епізодів Рокс забалакалася із іншим актором і забула вийти на сцену. Ми з Юлею сидимо і театрально мовчимо. Потім я зі сцени починаю імпровізовано кликати Рокс. Ніякої реакції. І врешті кажу: "Ну, мабуть, не чує" – залітаю швидко за куліси і буквально виштовхую Рокс на сцену. Після вистави ми сердились на подругу. Але врешті саме вона отримала диплом за кращу жіночу роль другого плануJ

Зараз доля розкидала нас по різним містам. Я у Києві, Юля – в Харкові, Рокс – у Черкасах. Але ми щодня намагаємося бути на зв'язку і хоча би двічі на рік бачитися".

 

Ольга Квятковська

Подруга: Алла Шувалова

Стаж дружби: десь між 30 та 40 десятиліттями

"Скільки себе пам’ятаю, Алла була поруч. В радянські часи я жила на хуторі Ходаківка поблизу Чорнобаю, мене виховувала бабуся, а Аллочка жила по сусідству. Пам’ятаю, як на якийсь її день народження (можливо, їй було років з 5, мені 3 відповідно) я вмовила маму купити їй подарунок –зелену сукенку, крихітну, як лялькову. Відтоді ми були постійно разом: влаштовували концерти з перевдяганнями для всього села, пізніше – співали пісень на лавочці.

Коли я вже жила в Черкасах, мала відчутну перевагу – доступ до різноманітних магазинів. У селі такого доступу не було. І першу косметику я, не розбираючись, купувала в Черкасах: блиск для очей, модні помади, журнали "Новини кіноекрану" (ми захоплювались кінематографом). Все, що Алла замовляла, я шукала по черкаським кіоскам "Союздруку", стояла в чергах, скуповувала лімітовані видання кіножурналів і весь той скарб везла подружці. Перше на той час кабельне телебачення – телеканал ВІККА – транслювало усі новинки кіно. Ми їх передивлялись і ділились враженнями.

Після закінчення школи Алла приїхала навчатись до Черкас, і ми, шалено закохані в індійський кинематограф, ходили в кіно за кошти, отримані від зданої склотари.

Пам’ятаю випадок: Алла поїхала до родичів у іншу область надовго і залишила мені на зберігання свої дівочі щоденники: два чи три зошити. І я зізнаюся: не було навіть найменшого бажання і думки прочитати їх. Адже моя подруга довіряла мені, залишила їх на зберігання, аби вони не лежали в цей час у гуртожитку і щоб ніхто їх не прочитав.

 

1994-й рік, подруги після перегляду кіно

Алла знала всіх моїх однокласників, одногрупників, стала частиною моєї студентської родини. Звичайно, що я не розглядала інших варіантів, хто стане дружкою на моєму першому весіллі і хрещеною мамою для моєї доньки.

Потім, коли вона почала зустрічатись зі своїм майбутнім чоловіком, я все переживала, що в мене донька дуже маленька і я не зможу так, як треба, погуляти на її весіллі. Як же я її просила випробувати стосунки і відтермінувати весілля хоча б на рік. І так сталось, що Алла таки трошки пізніше вийшла заміж, моя доня підросла і я таки гарно відгуляла її свято. Про те, що подруга чекає дитину, я, до слова, теж дізналась першою.

Я не пам’ятаю, щоб ми сварились коли-небудь. Хоч ми дуже різні: я більш швидка на підйом, а Алла дуже виважено до всього підходить. І якщо заздалегідь не запланований якийсь захід, то це бідаJ

В студентські роки ми не раз виїздили на базу відпочинку в Сокирно. І якщо для мене поїздка на базу відпочинку – це взяти купальник і спортивний костюм, то для Алли – це відповідальний момент. Я завжди дивувалась, коли вона витягала список, а в ньому: нитка, голка, стільки-то грамів борошна та інші речі, про які ми й не могли подумати. Якось під час однієї такої поїздки їжа в нас закінчилась раніше, ніж дні відпочинку. Залишалось тільки борошно, яке взяла Алла, і більше нічого. І ми знайшли вихід: наловили риби, в лісі назбирали ожини. Наліпили вареників з того борошна, яке взяла подруга, насмажили риби, щоправда, без олії, і вистачило їжі до кінця нашого перебування.

Алла багато в чому нагадує мою маму, вони обоє близнюки за гороскопом. Тому, мама іноді посилається на неї: "А твоя Алла зробила би отак…", "Ну, ти ж Аллу знаєш, от я теж так само відчуваю…"

Крізь багато років, коли я вдруге виходила заміж, варіантів, кого запросити дружкою, просто не було. Хоч і кажуть про "двічі в одну річку" і що не можна доручати цю роль одруженим жінкам, вона – не просто подружка, вона частина мене. І хоч вона народилась раніше, але моє самосприйняття було тоді, коли поруч була саме вона. То ж і на весілля, і на вінчання з людиною, яка судилась мені Богом, моя Алла була поруч.

Я багато подорожувала і по роботі, і заради відпочинку. І часто в житті ставалось так, що в подорож їдеш з якоюсь подругою, а назад повертаєшся вже без подруги. З Аллою все по-іншому. Деякі подорожі взагалі немислимі і неможливі без неї.

У 2014 році ми планували родиною поїхати до Львова: я, моя мама, моя донька і Алла. Але сталось так, що за певних обставин, моя подружка не змогла поїхати з нами, тоді поїхала інша дівчинка. Вона також згодом поїхала з іншими людьми. Але мрія побачити Львів разом – залишилась. Окремо ми не змогли сповна надихатись цим містом.

І якось сиджу я на нараді, кинула оком на календар, дивлюсь: скоро День незалежності, 4 дні вихідних. Пишу Аллі: поїхали! Вона: а чому б і ні? Квитки на верхні полиці потяга сяк-так знайшли, з житлом на ці дні виявилось важче, бо саме тоді "Океан Ельзи" давав "Львів-арені" великий концерт. Але все пішло нам назустріч, мій львівський колега допоміг знайти костел. І це була моя найкраща подорож у житті з подругою! З чоловіком – то інше.

Зрозуміло, що в День незалежності нічого робити в центрі Львова, тож ми насолоджувались ним на повну. Ми ходили на Степана Бандери в катівню НКВД, ми снідали в кав’ярнях, про які ніхто не знає. Є у Львові така атмосферна місцина – паб The Gas Station. Ми довго шукали його на карті, двічі пройшли провулок, куди потрібно було повернути, ледь взагалі не вийшли за межі Львова. Аж поки не вийшли на необхідний провулок, який не внесений на мапу. І це було найцінніше розуміння – разом ми можемо знайти все, навіть те, чого немає на мапах. Якось на одному подиху пройшла вся та наша поїздка!"

 

Довідково:

Вперше День друзів відзначили у США у 1935 році. Тоді американський Конгрес вирішив призначити першу неділю серпня Національним днем дружби. Вже пізніше цю дату перенесли на 9 червня. У 1958 році ООН теж вирішила відзначити День друзів, однак конкретної дати для святкування так і не обрали. Тому неофіційною датою цього свята по всьому світу стало 9 червня. Присвячується цей день друзям і близьким людям, які завжди підтримають і не залишать у біді. У цей світлий і добрий день люди радують один одного теплими словами любові та підтримки.

А ви вже привітали своїх друзів та подруг?

 

  • Facebook
>