Мамо, ти пам'ятаєш цей день?
На хвилину замислившись, немов би поринувши річкою спогадів у минуле, вона стиха відповіла.
– Так синку, пам'ятаю. Так яскраво, немов би це було вчора.
Настала тиша.
Я чекав.
А вона, погладжуючи пухнасту кішку, що затишно влаштувалася у неї на колінах, не поспішала поділитися своїми спогадами.
Коли я вже не сподівався на продовження, вона почала говорити.
– У той день мамо сказали, що ми перемогли й німців вигнали.
Я запитала, чи зможемо ми нарешті вилізти з льоху і повернутися до нашої хати.
Мамо заплакала і сказала, що – так, ми тепер підемо додому.
На мить я був переконаний, що зараз вона заплаче, але вона лише завмерла. І майже одразу повторила знову, але вже з іншою інтонацією, – "ДОДОМУ"…– і цього разу мені здалось, що у її голосі я чую відлуння голосу своєї бабці Марії, матері моєї матусі.
– Так! Киваючи сивою головою, немов би сперечаючись зі своєю пам'яттю, ствердно сказала матір. Мамо так і сказали, – Тепер діти, ми підемо додому! І хоча хата була лише за кількасот метрів від льоху де ми на той час ховалися з мамою, старшою сестрою та малим братом останні місяці, ця відстань здавалася нам нездоланною. Ми усі добре пам'ятали, як маму мало не побили, коли вона нужденно схиляючись, тримаючи на руках братика прийшла до німців, що господарювали в нашій хаті попросити їжу…
І знову пауза. Але тепер я вже знав, що треба просто мовчати. Я зрозумів, що її розповідь то швидше спілкування її з собою тільки малою, тією, що лишилася у далекому дитинстві.
І знову тихий, але впевнений голос.
– Напередодні кілька днів навколо усе грюкотало та трусилося. Земля дрижала, а ми, сполохані жахом, перебуваючи у повній пітьмі тулилися до мами немов би вона могла нас захистити від будь якого лиха. І не було у той час для нас більш надійнішого осередку спокою та впевненості ніж наша мамо. Але ж раптом, усе змовкло. Але та тиша лякала не менш ніж триденний нескінченний гуркіт.
Я боявся у неї щось запитати. Та що там запитати, я боявся навіть дихати, бо хоча й запитував її раніше про війну завжди чув лише одне. – Синку я була мала і нічого не пам'ятаю. І раптом, сьогодні, через стільки років вона почала говорити.
Погладжуючи кішку вона немов переповідаючи свій похід до крамниці, якось навіть буденно продовжила.
– Коли ми підійшли до хати, цілих вікон не було. Вітер гойдав такі знайомі фіранки то назовні, то ховаючи їх всередину. Мені ще й здалося, що то хатина так радіє нашому поверненню.
Мамо наказала нам не заходити всередину, а сама зникла у дверях. Та ми більше боялися залишитися бодай на хвилину без неї ніж того що могло бути всередині нашої хати, і попри заборону, забігли за нею всередину.
Перше, що мені впало в очі, було яскраве пакування від німецького шоколаду, який раніше я бачила у німців.
Уся долівка в хаті була засмічена склом, розірваними паперами, пустими пляшками, бляшанками і бинтами. Вціліллих меблів не було, лише єдине металеве ліжко, де раніше спали батько та матір. На диво, на ньому лежав матрац. Добре пам'ятаю на ньому великі бурі плями. Мамо опершись на одвірок стояли і плакали. Побачивши, як вона плаче, не знаю чому, заплакали й ми. Спочатку малий Володя, а згодом і ми з Діною.
Мабуть, ми злякали маму. Бо немов би прокинувшись, вона рвучко підбігла до ліжка, схопила матрац і вибігла з ним на вулицю.
Більше того забрудненого матраца я вже не бачила.
У той день, повернувшись додому, я зрозуміла, що війна закінчилася і до нас нарешті прийшов мир.
Так я зустріла День Перемоги.
Це було 8 вересня 1943 року.
