Січень – місяць спогадів

 ...
Січень – місяць спогадівФото з архіву авторки

Я не дуже добре пам’ятаю побутову складову першої половини минулого року. Щось ми очевидно їли, мабуть, пили, якось водили дітей в садок і школу, вчили уроки… Але я не пам’ятаю цього. Бо загалом життя складалося зовсім з іншого. І те інше я пам’ятаю в найменших подробицях. Особливо січень, який по днях можна розписати. І зараз ці спогади раз по раз виринають з пам’яті…

5 січня

"Штовханина" між ментами та черкащанами біля Палацу піонерів: нам не дають дивитися фільм "Відкритий доступ". Нечисленний натовп намагається вберегти від ментів, що стиснули нас у кільце на сходах, екран і проектор. Все відбувається хвилями: чоловіки у формі починають тиснути, люди – в основному жінки і пенсіонери – намагаються опиратися. Оскільки фізично сили явно не рівні, то жінки використовують психологічну зброю – верещать і моторошно завивають.

Потім "атака" зупиняється і всі завмирають, починаються "переговори": бабусі намагаються усовістити ментів, ті ніяково відвертаються. Видно, що воно їм і не треба, але наказ є наказ. Вони в’яло і незлобливо матюкаються... Потім хтось очевидно командує "до бою" – і тиск починається знову. Все це ззовні знімають на мобільні перехожі, лузають насіння і час від часу кричать "ганьба!" Ситуація настільки абсурдна, що не піддається розумінню.

І ось під час однієї з "атак" бабця, що стоїть поряд зі мною, починає хапатися за серце і стогнати, що їй погано. Я лякаюся, починаю штурхати найближчого мента і кричати йому прямо в ухо, що бабця зараз тут помре і це буде на його, с*ка, совісті. Він теж лякається і починає кричати своїм товаришам, щоб розірвали коло і бабцю негайно випустили. Ми вдвох із цим ментом попід руки виводимо бабцю з того "кола смерті", служивий повертається до своїх, чинити утиски далі, а я пропоную сердешній негайно викликати швидку. Але бабця раптом піднімає на мене веселі очі, підморгує і каже "та то я так, шоб їх налякати! все нормально!" і спритно знову кидається у гущавину "бою"…

16 січня

За новими законами мене мають визнати "іноземним агентом". Ми з друзями започатковуємо у фейсбуці фотомоб із цим написом на лобі. Але насправді нам не дуже весело – я вперше розумію, що боремося ми "або пан, або пропав", і що в разі чого доведеться просто їхати з країни. Я навіть почала піклуватися про оформлення річного Шенгену, але отримавши запрошення від друзів з Німеччини так і не довела діло до кінця, бо спочатку не було часу, а потім вже і потреби.

19 січня

Я на Грушевського дивлюся на палаючі автобуси, слухаю проникливу гру трубача "врагу не здается наш гордый Варяг…" і розриви гранат, скандую разом з усіма "сто-ї-мо!" та "Київ – вставай!" і не вірю ні очам своїм, ні вухам. Все схоже на якісне голлівудське кіно, якесь 7D, яке дає ефект "повної присутності". Пам’ятаю, як образливо було, що всі наші опполітики тоді називали "провокаторами" тих, хто там був.

Пам’ятаю дівчинку із скляним поглядом, яка відгрівалася чаєм у найближчій кафешці. Вона так якось загальмовано розказувала, як на її очах людині відірвало руку. І я боялася, що от зараз вона вибухне істерикою, але вона допила чай і пішла назад, до вогню і бою.

Пам’ятаю наступний ранок і обмерзлі ці залишки автобусів, мірний стук залізяк, розбирання бруківки і те, що кілька упаковок масок, які ми з подругою ледь-ледь знайшли, розібрали у нас хвилин за 5. З того часу "пісня льоду і полум’я" у мене асоціюється зовсім не з "Іграми престолів"… Це було найбільш вражаюче видовище в моєму житті. Але я тоді і подумати не могла, що відтоді моя країна більше року буде постійно у вогні…

24 січня

Найбільше я пам’ятаю лютий мороз. Я відправилася шукати одну людину, яку після штурму ОДА не могли знайти близькі і друзі. А під райвідділом і під ІТТ мерзли родичі заарештованих. Годинами мерзли, бо їх не пускали, їм нічого не казали про затриманих. Наприклад, Марина відморозила собі пальця на нозі, поки вияснила, що сталося з її чоловіком, який вийшов у той вечір по хліб. Пам’ятаю, як нам доводилося умовляти водіїв автозаків заглушити двигуни, щоб люди могли прокричати в двері прізвища своїх рідних, і дізнатися там вони, чи ні.

25 січня

Протест під судами. Ось мій запис в той день: "Про хороше: сьогоднішня акція під судом була значно краще забезпечена: були діжки, були дрова, люди приносили чай та солодке частування. Тобто починаємо самоорганізовуватися. Сподіваюся, ми продовжимо це робити завтра о 12:00 на Соборній. Про погане: нема чого нам чекати від політиків. Сьогодні була свідком як Булатецький говорив "не мерзніть даремно", а на питання "Що робити? Які наші дії?" Говорив: "А шо ви від мене хочете? Я – звичайний громадянин. Ви ж продали мій мандат за 200 грн, тому які до мене претензії? Якщо у вас є ідеї – кажіть самі." і віддав гучномовець першому-ліпшому громадянину. Ще бачила біля суду Майбороду.Більше нікого не було взагалі. Я так розумію,що після останніх подій усі злякалися, поховалися, і народний спротив в Черкасах ніхто очолювати не збирається. Тому, любі друзі, мусимо як і в Києві, самі себе організувати, і скласти план дій".

27 січня

Знайомство із Тетяною Чорновол. Спостерігала, як їй розчулені пенсіонери влаштували автограф-сесію: "Схоже бабулі обрали собі нову героїню замість Юлі", "Ми стільки сліз за вас пролили!", "Ви ж наша зірочка, молимося за вас!", "Вдягни шапочку, дитинко!" Дитинка посміхається, трохи ніяковіє, підписує простягнуті листочки, весело розповідє як вчора відбивалася від тітушок під Черкаською ОДА. Вона ні про що не жалкує і нічого не боїться". Впевнилася, що так званий штурм Автомайданом ОДА був не провокацією, а цілковитою дурнею. Інколи відваги у людей більше, ніж розуму.

А далі, вже без дат пам’ятаю тільки, що моє рідне місто, по якому я і в 90-ті ходила без страху, перетворили на загін для тітушок. Після настання темряви ходити було лячно, особливо з жовто-блакитною стрічкою. Пам’ятаю, що ми все одно вперто збиралися на Соборній о 18:00. Хоч з вікон на нас визирали тітушки, хоч сходи були залиті кригою. Людей тоді виходило не більше сотні, але ми вперто мерзли, бо не прийти для нас означало здатися, віддати місто цим тітушкам назавжди.

А ще пам’ятаю пошуки адвокатів, подарунки дітям затриманих. Я тоді вперше освоїла науку передач у СІЗО: що чай в пакетиках не можна, і сигарети треба без фільтру, а записуватися треба зранку, хоча черга твоя підійде тільки після обід. Дай Бог, щоб більше не згодилося…

Так, є що згадати. І, в цьому випадку, дітям буде що розказати. Хоча це був тільки початок, а кінця історії ми ще не знаємо…

  • Facebook