Пробачте і живіть

 ...
Пробачте і живітьFacebook / Вікторія Чорнобривець

Вона стояла переді мною, як завжди, ошатно вбрана, посміхаючись щиро, аж світилась вся. В очах мерехтіли зірочки і відчувався спокій: вже не треба нікуди поспішати і метушитись. Вже не переживаєш про роботу, "хитро зроблених" людей (на роботі, на вулиці, в близьких колах і постійно в голові). Тепер можна розслабитись і нарешті пожити. Чи просто бути і відчувати все, що відчувають якісь надприродні істоти, які народжені просто радіти і бути щасливими. Стояла і дивилась на мене так, ніби думки мої читала. І ніби "ну чого ти сіпаєшся? Все в тебе буде добре, не переживай! Боротьба? Навіщо? Це все дурниці! Треба просто робити по совісті і жити так, як вважаєш за потрібне. От і все!" А може, посил був інший, але мені певно так хотілось це зрозуміти. Тим не менш, то був погляд без слів, вона щось своє в нього вкладала і знала, що саме. А я прочитала його зі своєї "висоти". І всі задоволені.

"Пробачте мені..." – незчулася, як опинилась в обіймах і зігрілась якось нереально теплою позитивною енергією. Вирвала з себе тільки два слова, далі не змогла, ринули сльози, горло ніби стисло, які там слова. Хоч би дихнути. І раптом мене обхопили і обійняли навіть не руки, якісь здоровенні крила. І стало легко і спокійно. Відповіді я не почула, але все було і так зрозуміло, нащо витрачати час на пояснення і діалоги, та ще й в невагомості – хіба нас назвали б розумними? Нам обом було все очевидно, особливо, коли є якийсь підсвідомий з’язок, любов, чи щось таке. Вона мене пробачила, а отже, там теж все знають і дали мені ще надцять тисяч шансів не наступати на граблі, вмикати вчасно мозок, відстоювати себе правильно і в потрібний момент. Коротше, не лізти на танк з вилами і слідкувати за собою. Декілька секунд в ціпких теплих обіймах здавалися вічністю, яка б не мала закінчитись. Я швидко заспокоїлась, і вже хотіла підвести погляд на неї. Хотіла запитати, чи правда вибачила, і як поживає.

Не встигла, прокинулась. Зрозуміла, що щось не так. Дзвінок без відповіді. Ще один, іще. "Абонент поза зоною". А ні, йде гудок, нарешті... Не бере слухавку...Через рік чи півтора вже йду провідати її. Провести. Це вже інша реальність, паралельна. В руках тендітні рожеві троянди з білими пасмами на пелюстках. "Вибачте мені за все..." Кладу квіти, трішки сиджу, ніхто вже нікого не обіймає – не на часі. Ковтаю дурну реальність і йду в цю прибацану метушню, намагаючись жити з людьми так, щоб потім не вибачатись перед ними. Знову в це зачароване коло...

П.С. Не витрачайте часу на сварки, витримуйте паузи і частіше глибоко дихайте. Тоді не буде приводу вибачатись. Але коли що, то і ви мене, як то кажуть...тойво...прастітє!

 

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

  • Facebook