Про "ренесанс Черкас" і "тандеми" (частина 1)

 ...
Про "ренесанс Черкас" і "тандеми" (частина 1)

Нещодавно Інна Лук’янець опублікувала допис, в якому назвала певний період в житті Черкас ренесансом і пов'язала його з діяльністю тандему "Одарич-Радуцький".

В коментарі до посту я подякував за оцінку роботи, але зауважив, що фестивалі, фонтани, парки і культурне життя – це лише маленька вершинка айсбергу. Й пообіцяв, що окремо торкнусь цієї теми.

Відразу зауважу, що я згадуватиму багатьох людей. Але не зможу назвати усіх, хто причетний до "ренесансу". Це все ж таки пост, а не тритомний роман. Вибачте ті друзі і колеги, чиє прізвище тут не прозвучить.

Отже, почнемо з тандему.

Тандем дійсно був. І лише один. Всі ці роки ми працювали в тандемі з Михайлом Бродським. Задовго до Черкас ми часто обговорювали, як має працювати держава і місцева влада. Багато підглядали в європейських країнах і містах. В період моєї роботи мером Михайло був постійним "агентом" Черкас у Європі і в Києві. З кожної поїздки присилав десятки і сотні фоток із пандусами, вуличними оркестрами, "паровозіками", фестивалями піщаних скульптур, лавочками, генпланами тощо. Одного разу привіз до Черкас одного з найкращих архітекторів Венеції. І ми домовились, що він зробить концепт генплану Черкас. На жаль, встиг зробити лише концепт берегової слуги – серцевий напад забрав його назавжди...

Про фестивалі та інше.

Ще до обрання в 2006 році ми провели дуже грунтовні соціологічні дослідження. Як кількісні, так і якісні. Нас вразив рівень депресивності міста. Вдумайтесь, в 2006 році 76% черкасців мріяли втекти з міста!!! А на запитання, чим можуть пишатися Черкаси було лише дві відповіді – річка Дніпро і клуб "Черкаські Мавпи".

Тому, незалежно від інших господарських і комунальних проблем, пріоритетом для себе ми визначили подолання цієї глобальної депресії. Один зі способів – активне публічне культурне життя. Цю важливу і непросту роботу взяла на себе тендітна Марина Волошенко. Разом із Валентиною Захарченко, Любов’ю Правдіною, Сергієм Кузляєвим, Валентиною Шепецькою і, в тому числі, Олександром Радуцьким вони організовували щорічні фестивалі – кам'яної, дерев'яної та крижаної скульптур, "Співочі вечори", "Черкаську полуницю" тощо. Добрий шмат роботи нам вдалося зробити спільно із Сергієм Проскурнею, вершиною якої, на мою думку, стала міжнародна постановка "Циганського барона".

Але це – лише вершинка айсбергу, яка була видимою.

На "невидимому" фронті працювали інші команди.

Економічний напрямок.

Я вдячний долі, що кілька років свого життя присвятив Черкасам один з найкращих фінансистів-практиків України Андрій Савчук. Саме з ним ми змогли припинити вічну практику проїдання місцевих бюджетів на бездумну підтримку недолугих комунальних підприємств. Вдумайтесь, у 2006 році 2,4 млн грн бюджету розвитку (половина!!!) була спрямована не на дороги, школи чи дитсадки, а на дотацію Теплокомуненерго для розрахунків за газ. Андрій навчив нас правильно планувати доходи і видатки, зосереджуватись на пріоритетах. Це зараз у міському бюджеті грошей кури не клюють. А в ті роки було пусто. Ми працювали з бюджетами 8-12 млн грн на рік, а останні два роки завдяки децентралізації в Черкасах – понад 700 млн грн щороку. Саме завдяки Андрію і його авторитетові вдалося залучити в місто інвестиції Європейського банку реконструкції та розвитку і Світового банку. З ним у команді активно працювали Павло Карась, Олександр Лях, Наталія Джуган, Лідія Штанько. Ця команда розробила передову на той час методику планування міського розвитку, яку через 5 років уряд став поширювати на всю Україну.

Комунальний фронт.

Сьогодні вже ніхто не згадає, як починався ранок у Черкасах до 2007 року. Мами прокидалися на півгодини раніше, наповнювали кастрюльки і гріли воду, аби помити дітей перед школою. Опалювальний сезон в Черкасах розпочинався так, як цьогоріч у Смілі – із запізненням на місяць-півтора. А закінчувався ще у березні. З ним закінчувалася і гаряча вода у кранах...

Головна заслуга в тому, що в кранах з'явилась гаряча вода цілодобово і цілий рік, що опалювальний сезон розпочинався з точністю до години, а не до місяця, – Володимира Александрова. Нас познайомив Валерій Пащенко. Пам'ятаю, з якими надзусиллями і хитрощами я увів Александрова до складу виконкому в червні 2007-го. Складність полягала в тому, що Володимиру Аркадійовичу до досягнення пенсійного віку лишалось кілька днів. Після дня народження (якщо не помиляюсь, 8 червня) його вже ніяк не можна було призначити заступником міського голови. Ми встигли. За 2 дні до граничної дати!

І я, і більшість нашої команди були повною протилежністю Александрову і за віком, і за світоглядом. Рідкий день обходився без конфліктів. І завжди на дуже високих тонах. Попри це, всі поважали Володимира Аркадійовича за його наполегливість і принциповість. Тепловики плакали, але з осені 2007 року в кранах назавжди оселилася гаряча вода, а літні випробування мереж скоротилися з 5-6 місяців до 2-3 тижнів.

Неймовірну роботу в ті роки провели керівники Теплокомуненерго і Водоканалу Микола Кушнір і Сергій Овчаренко. В жодному місті України до сьогоднішнього дня не проведено такої глибокої модернізації систем тепло– і водопостачання, яку провели ці керівники за буквально кілька років. Завдяки цьому у чекрасців не тільки завжди є вода і тепло, але і за найнижчими тарифами (останній інцидент з водою – це стовідсоткова вина обленерго, а не Водоканалу).

Особливу роль відіграв у комунальній сфері Андрій Дзюба. Він був таким собі тараном, який зруйнував багаторічну тотальну корупцію в РЕУ. Ми виявили просто тотальну мафіозну павутину – діти одних керівників РЕУ працювали в інших РЕУ або були постачальниками для них. Наприклад, РЕУ постійно купували мітли для двірників з розрахунку... одна мітла на одне підмітання одного двору. По 8 грн за штуку. У сина начальниці РЕУ. В той час найдорожча мітла в Епіцентрі коштувала 1,5 грн. Зрозуміло, що мітли не завозились, бо їх просто фізично не було б де складати. Але гроші синові старанно перераховувались.

З Андрієм вдалося реорганізувати РЕУ в СУБи, запровадити конкуренцію серед виконавців робіт у житлових будинках. Навести лад із вивезенням сміття і створити реальну конкуренцію між перевізниками. Дуже важливу роль у цьому, а також у запровадженні системи вивезення сміття з приватного сектору відіграли Олександр Варденський і Володимир Гусаченко.

До речі, ті фонтани, про які згадує Інна Лук'янець у своєму дописі, теж відроджував саме Андрій Дзюба із Сергієм Овчаренком.

Який би не був куций міський бюджет, ми взяли собі за правило відновлювати не менше 30 км мереж вуличного освітлення щороку. Не знаю, чи нам би це вдалося, аби не енергія і запал Олега Крощенка. Окрім освітленого міста на рахунку Олега чарівні ліхтарі-чайки на набережній і наш спільний провал із світлодіодним стаканом на руці Батьківщини-Матері.

Темпи освітлення міста суттєво зросли, коли до нас долучився Володимир Бурячинський.

До речі, зараз це смішно, але мій перший шок на посаді мера був від тодішнього директора Міськсвітла. Він не лише не знав, у чому вимірюється рівень освітленості (в люксах чи в люменах), але й не мав на підприємстві відповідних приладів. Працює чи не працює ліхтар перевіряли, поглядаючи на лампу, а не на тротуар чи дорожнє полотно. В першу ж поїздку до Києва купив люксометр і подарував Міськсвітлу. Ну, і замінив директора :)

Найскладніше в комуналці довелося Василь Старіков. Він опинився між двох вогнів. З одного боку – багаторічний досвід і стереотипи з радянського минулого, з іншого – ми, орієнтовані на ринок і конкуренцію. Врешті-решт Василь Іванович стомився і пішов на пенсію. Але до того ми з ним зробили немало корисних речей. Зокрема, запровадили щомісячні звіти РЕУ (згодом – СУБів) за кожну отриману і використану гривню, зробили окремий облік коштів по кожному житловому будинку (щоб кошти одного будинку не використовувались для ремонту іншого). На плечі Василя Старікова лягали найскладніші проблеми – надзвичайні чи аварійні ситуації. Ну і, нарешті, Василь Іванович нас мудро підстраховував, коли ми робили реорганізації в комуналці. За що я йому безмежно вдячний!

  • Facebook