Це її війна...

 ...
Це її війна...

Вона проведе його рано-вранці, вмиваючись сльозами та пригортаючи до себе дитину. Зачинивши за ним двері, вона вкотре перемкне тумблер із слабкої на сильну. Більше не можна розкисати. Хіба що вночі, коли ніхто не бачить і не чує.

Він іде на війну, щоб захистити від лиха її і їхніх дітей. А ще інших матерів і дітей, чиї чоловіки не там. Йде не з примусу, а за покликом серця.

Вона розуміє його і пишається. Навіть коли давиться сльозами, рахує дні в календарі, спить із телефоном в руках, благає Божу Матір та ненавидить війну.

Вона не зовсім розуміє банкети у час, коли її чоловік п'є воду з калюжі, і має мало відповідей на питання, бо не читає новини... Вона тільки подивиться на нову блузку у вітрині магазину, але останні гроші збере на дрібничку і передасть йому - щоб пам'ятав, як сильно його чекають.

Ій хочеться, щоб її пожаліли, допомогли, але водночас вона готова вбити, коли її жаліють і допомагають.

Вона вміє дякувати за кожен день, кожен поцілунок і кожне слово.

Вона сміється й інколи навіть вдягає сукні і робить зачіску, і тільки іноді за келихом вина після опівночі може розказати подругам, що в неї на душі. Та й подруг, які б розуміли, стає все менше з кожним днем... До війни звикли всі, але вона не звикне до неї ніколи.

Вона знає, що її чоловік і багато його побратимів не читають фейсбук. Вона перекаже йому всі вітання із днем добровольця. Але якби її спитали, вона б попросила, щоб помолилися. Щиро помолилися, аби він повернувся до неї живим і неушкодженим...

Його чекають...

Loading...
  • Вконтакте
  • Facebook