Все життя думками про рідне село…

 ...
Все життя думками про рідне село…

Коли їдеш у Донецьку область, найменше сподіваєшся зустріти… етнічних бойків із Західної України.

І не просто зустріти, а потрапити на організовану зустріч з кількома родинами бойків, яких депортували в села Сонячне та Новоолексіївка в 1951 році. І ці вже зовсім старенькі бабусі й дідусі, з подробицями пригадують події, які відбувалися більше півстоліття тому, так, ніби це було вчора.

Розповідає жінка, що має дівоче прізвище Свидківська Христина Гаврилівна:

"Ми з села Жолобок Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області. Я 1943 року народження, все пам’ятаю. Перед виселенням я пішла у перший клас. Учителька каже, що сьогодні будемо писати заяву і пише на дошці: "Я така-то (прізвище батьків) прошу переселити нас добровільно...". Ці заяви відправили в район, нам, дітям, вдома попало. Але як ми могли у школі не послухати вчительку? 24 жовтня ми приїхали товарним поїздом у Донецьку область на станцію Карань, нас забрала вантажна полуторка. Дім, в який привезли, – це коробка і дах, не тиньковано, не побілено, нічого нема. Нема на чому їсти зварити, нема куди картоплю висипати – ні погреба, ні ями, батько віз в одному поїзді коня і корову, а в іншому – ми. У товарняках нас везли, де худобу везуть. Не було де спати, поїсти. Їхали, два тижні, води напитися не було де.

Як ми бідували, як нам було важко, а нас ще усі зневажали, казали: "Чого ви сюди приїхали, ми вас сюди не кликали". Нас називали бандерівцями. Тільки розізлилися, так зразу й "бандерівці", як обідно було...

Солдати з пістолетами нам наказали збиратися. Перший етап — ті ще встигали зібратися, а нам вже часу не було, пару мішків картоплі, решту не встигли. Один ще солдат сказав: "Мать, бєрі сковородку, она тєбє будєт там нужна". Ні курочку, ні котика, ні песика нічого не могли взяти... Діти в школу йшли голодні і напівголі, одягнутися не було в що. Нас було 90 хат з села Рябе і Жолобок".

 

Далі чоловік продовжує:

"Нас привезли у Хлібодаровку, у Волноваський район. Везли :корова окремо, коні окремо, люди окремо. Піде мама надоїть трохи молока, оддасть за рубля, так і доїхали. Я мав 15 років. Нас було 6 дітей. Дім тут – одні набивні стіни. Опалубка і залили бетон, а цемент пропили, то стіни не трималися, навпіл перегороджено – дві кімнатки вийшло. Даху не було, спали діти у сусідів. А обіцяли, що ключі дадуть від готового будинку. Потім я в 1952-му закінчив у Красногорівці училише механізаторів".
 

Літня жінка поряд додає:

"Сніг падав, тато дах робив. Корову нема куди діти, хліва ж нема. Люди хворіли, вмирали. По дорозі, в Дніпропетровській області, зупинили поїзд на сортувальній станції, в окремих вагонах були наші підводи, дрова, плуги та реманент, то ті вагони відчепили і все — пропали з кінцями. Зима прийшла, топити нема чим, вугілля – один шлак, чаділи від того, соломою палили".
 

Ганна Гусак-Антоненко зберегла ключ від хати:

"Нас насильно вигнали, а казали добровільно. Але були такі, що не мали ні хати, ні кола, ні дрова, то ті добровільно. Була одна сім’я така, вони в Успенку Донецької області переїхали, потім сюди в Новоолексіївку перебралися.

Нас ціле село повністю сюди переселили, бо у нас самі українці жили, спершу поїхала молодь будувати будинки, потім другий тур, і третій. Переселення було з літа до осені. У селі Чорна жили і українці,і поляки, то поляки залишилися, а українців усіх переселили.

Місцеві нас не сприйняли, через пальці дивилися, на роботі в стороні були. І ми, малі, в школу теж пішли, то на нас всі скоса дивилися. Різниця між дітьми була. Батьки мріяли, що повернуться. Жили думками про рідне село. Лишили нову хату, там тепер поляки живуть, а тут коробка, за яку треба було ще платити. Були такі, що поїхали на Івано-Франківщину, але вернулися сюди, бо тут свої люди, хата".

 

Ганні Гусак-Антоненко було 4 роки, коли їй видали свідоцтво переселенця, згодом книжки у переселенців забрали і паспорти забрали, нікуди не могли поїхати, мусіли в колгоспі працювати.

"Кожну неділю збиралися на музики. На скрипці грали, танцювали, співали, а місцеві приходили, дивилися і дивувалися, що ми співаємо і танцюємо.

Аж в 2000-х роках їздили на батьківщину. Моя тітка живе у Червонограді, то їх організовано возили у своє село, на могилі мами була".

 

Михайло Михайлович Клиса заспівав:

"Ой, на горі крист блища, дівчино, зблищ,

Я до війська від’їжджаю, присягу прийняли.

Дівчина вклякнула, три пальці зложила:

Присягаю тобі, козаче, що буду вірная.

Милий, листи пиши до свої милої.

Друзі тому відписують, що мила гуляє,

Милий не повірив, назад перечитав,

І, ні слова не сказавши, одпуска ожидав,

Пане капітане, пустіть мня додому,

Друзі мні сумні листи пишуть, сам не знаю чому.

Пущу тя, пущу, але не самого,

Сказав хлопцям осідлати коня вороного.

Коня вороного, ще й нове сідельце,

Їдь, козаче, до дівчини розвесели серце,

Поїхав миленький до свої милої, мила воріт не відчинить,

Відчини сирото, хай ввійду в світлицю,

Нехай я ще раз подивлюсь на мою зрадницю.

Прийшов у світлицю, а саблю у руці,

Вдарив-вдарив дівчиноньку, у саме серденько, дівчина упала...."

 

Далі буде…

Зустріч журналістів з бойками відбулася в межах проєкту "Регіональні медіа як активізатори громадськості в процесах європейської інтеграції України", котрий реалізується Фондом Міжнародної Солідарності (Варшава, Польща) і Товариством Лева (Львів) в рамках Програми "Підтримка Демократії" Міністерства Закордонних Справ Республіки Польща.

 

  • Facebook