Про війну. Епізоди

 ...
Про війну. Епізоди

Про те, як ми їздили, вже закінчуємо монтувати останній, довгий і детальний матеріал. Попередні можна дивитися тут і тут.

Отже, залишається розказати лише те, що лишилося поза кадром. А поза кадром завжди залишається щось дуже важливе, чого просто так і не сформулюєш. Тому вибачайте за сумбур, але буду писати просто епізодами.

…З команди активістів, які мене запросили, більше за все вразив мене водій нашого автобуса. Небалакучий, ввічливий, звуть Володя. Він – фермер з Чорнобая, вирощує яблука. Має двох дітей, молодшому – 1,5 місяці! На питання: "Чому ви їдете?" Він відповідає: "Ну а скільки можна дивитися і боятися? Вже просто несила спостерігати за цим, хочеться щось робити! Їхати мені не страшно, страшно дивитися телевізор вдома". От реально, наче мої думки підслухав…

…Із здивуванням для себе відкрила, що Слов’янськ – місто-курорт. Там і зараз на берегах озер цілком мирно засмагають люди під парасолями, і це викликає дисонанс із розстріляними будинками у районах, де точилися бої. Але така вже у нас дивна ця війна… В центрі міста бабусі продають ранні яблучка, діти бавляться на майданчиках, а от вікна у будинках все ще заклеєні скотчем, щоб не вилетіли від вибухів…

…Просто жахливою була спека. На дорозі Слов’янськ – Артемівськ ми зупинялися майже через кожні 3 – 4 кілометри. Один з автобусів у нас постійно закипав. Його намагалися лагодити. А ми тим часом смажилися на сонці. Бо в лісопосадки обабіч дороги відійти не можна – там і досі можуть бути міни. Дорогою раз по раз їдуть БМБ та інша військова техніка із жовто-блакитними прапорами. Ми махали солдатам на машинах, вони махали нам у відповідь. Прапор – це не просто вияв патріотизму. Це знак, щоб не обстріляли свої на блокпостах. А такі випадки, на жаль, уже траплялися. Взагалі-то ця дорога ще не вважалася безпечною, тому вже в Черкасах самооборонівці мені пояснили, що нам круто пощастило повернутися живими і цілими. Але тоді ми про це не думали, нас більше гнітила ця убивча спека…

…Дуже втомленими виглядали солдати батальйону "Донбас", коли ми приїхали до них. Це був їхній перший вихідний день після дуже важкого тижня. Взагалі, війна – це дуже важка фізична праця. Повне спорядження бійця важить майже 40 кг, а з ним доводиться пішки ходити по 7-10 км. І все це у нестерпну спеку. Один із вояків сказав "Так, ми дуже втомлені, але зупинятися не збираємося. Мені 55 років, і я ненавиджу війну. Але, щоб у нас на майбутнє був мир, мушу зараз воювати..."

…Вкрай зворушливою для мене була реакція вояків на наш візит. На питання, яка потрібна ще допомога, всі не змовляючись говорили – просто приїжджайте до нас! Ми так раді, коли до нас приїжджають! Нам так хочеться з кимось поговорити! Нам так важливо, що ви про нас дбаєте! І намагалися з усіх сил чимось пригостити – кавою, цукерками, єдиною пляшкою холодної кока-коли. Один навіть сказав: "Я вклоняюся перед вами, за те що не побоялися приїхати". Вклоняється! Він, який воює, щодня ризикує життям, вклоняється! До сліз, їй-богу…

…Надзвичайно важкими є побутові умови польового життя армійців. 93-тя бригада, в якій ми побували, базувалася тоді просто серед степу, де головними є не люди, а спека та пилюка. Натягнули великі брезентові намети, замаскували техніку, розгорнули кухню і стоять. На найближчих кущах табличка: "Не ходити. Міни". Душ тут – велика розкіш. Два-три дні – і знову знімаються, йдуть далі, просуваються вглиб Донеччини…

…Не такі переможні прогнози у звичайних солдат, як у їхніх командирів по телевізору. Дуже обережно вони ставляться до імовірності закінчити цю війну до Дня Незалежності (АТО тут не говорять. Говорять, як є, війна). Але от у самій перемозі не сумніваються. Говорять про неї тихо, але твердо, наче камінь на камінь кладуть…

…Хлопці на одному з блок-постів, яким ми залишили останній вантаж, висипали усім миром поспілкуватися із нами, людьми з мирного життя. Усі – молоді та юні, років по 20 їм. Вдячні за воду та їжу, посміхаються. Розпитують звідки ми і що там у нас "на гражданкє". А коли наші чоловіки кажуть "Не бійтеся, хлопці! Якщо треба – ми всі воювати підемо" Вони так серйозно відповідають – "сподіваюся, ми і самі впораємося, власними силами". І раптом стають таким дорослими…

…А ще бачила, як доблесний "Беркут" "змиває ганьбу кров’ю": стоять вони на блок-постах, тих що подалі від бойових дій. Перевіряють паспорти. Навіть прапор свій "беркутівський" причепили. Знімати фото чи відео не дозволяють. В основному нормально спілкуються, але один – обличча в балаклаві – через те що водій не почув його вимогу від’їхати вихопив пістолета і двічі шмалянув у повітря. Нафіга, питається? Декого змінити не можна…

…А найстрашніше, що вже за кілька днів після поїздки декого з тих хлопців, з якими спілкувалися, фотографувалися, вбили. А декого – тяжко поранили. Така вона війна. І до цього не можна звикнути…

  • Facebook