Я ненавиджу війну

 ...
Я ненавиджу війнуunian.ua

Я ненавиджу війну. Ненавиджу, бо вона забрала з мого дитинства дідів. Один - Микита - згинув, пропав безвісти, під Сталінградом в 1943 році, інший - Андрій – помер, від отриманих в боях ран, вже 1946 році.

У дитинстві я заздрив своїм друзям, які весело розповідали про рибалку чи полювання з дідом на канікулах. Як я мріяв, щоб у мене теж був дід! Хоча б один. Однак дідів не було. А мої бабусі так все життя і прожили солдатками: сіро, буденно і одноманітно - без чоловіків, з дітьми. Тай діти - мої батьки - не запам’ятали своїх татусів. Що запам’ятає малюк в три роки?

Більш того, ця війна забрала в мого батька частину пальців руки і скалічила око. Малим він хотів собі змайструвати олівчик зі знайденого капсуля снаряду, а той вибухнув у дитячій долоні. Все своє життя мій батько соромився свого дитячого військового каліцтва, але ніколи не відчував себе інвалідом. До того ж, він ніколи не був офіційним інвалідом, а, проходячи медогляди, завжди просив у лікаря, аби той поставив відмітку - "Здоровий".

У свою чергу, мама розповідала мені свої спогади, як після війни не було мила, тому руки мили ніжно-блакитними квітами. Мама називала їх "мильнички", бо, коли розітреш квіти в долонях, з’являлася піна, схожа на мильну.

Інші повоєнні спогади моїх батьків вражали не тільки мене, їхнього сина, а вже онуків. Якось, шуткуючи, батько розповів моїй доньці, що квіти білої акації можна їсти – вони солодкі. Вже потім він згадував, що після війни, в травні 1945 року, це були його єдині ласощі. Для них обох — і дідуся, і онучки - це була якась незрозуміла магія. Для неї, малої, - в тому, що квіти з дерева солодкі і їх можна їсти. А для нього, в його дитинстві, в тому, що солодощі можуть рости на дереві.

Щодо відношення до їжі взагалі, пам’ятаю, як мій троюрідний дід Антон, після сніданку, обіду чи, навіть, застілля, змітав зі столу всі хлібні кришки в долоню і вкидав їх до рота. Свого часу він вижив у німецькому концтаборі Бухенвальд, і добряче засвоїв ціну хлібу. Все своє життя він так і залишився схожим на в’язня концтабору – худющий (але з розкішною шевелюрою)...

Для моєї родини, особливо для мого батька, який дитиною пережив війну, 9 травня ніколи не було святом. Цього дня ми згадували і поминали його батька, мого дідуся. "Ну, давай, за діда Микиту, за мого батька", − казав він з тремтінням в голосі, і мовчки перехиляв чарку. Потім він розповідав мені, яким був мій дід. Розповідав не тільки те, що бачив сам, а те, що переказувала йому його матір, інші люди, які знали діда. Тому, кожного 9 травня, я дізнавався щось нове про нього, зниклого безвісти. Кожного 9 травня я все більше жалкував, що його не було в моєму житті. Кожного 9 травня я все більше ненавидів війну, яка багато років тому іржавим колесом вже прокотилася по всій моїй маленькій сім’ї.

Тому я ненавиджу війну… Я ненавиджу війну і боюся її. Боюся, що моя родина, мої діти, майже через сімдесят років після її закінчення, можуть пізнати навіть крихітну частину тих жахіть, про які я сам лише чув з розповідей і читав у книжках. Про це страшно навіть подумати...

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

 

  • Facebook