Павлополь – територія іншого життя

 ...
Павлополь – територія іншого життя

Це була одна з емоційно найважчих поїздок в моїй професії. Наприкінці вересня завдяки проекту "Регіональні медіа як активізатори громадськості в процесах європейської інтеграції України" мала можливість відвідати село Павлополь, Волноваського району, Донецької області. Уже коли наближалися до населеного пункту через кілька КПП, було зрозуміло: зона хоч і безпечна, проте може статися всяке. Тривога була. Група журналістів з центральної та західної України в супроводі маріупольських медіа, заїхала до Павлополя, щоб побачити, як живуть місцеві.

В селі майже нікого не зустріли, крім когорти українських військових та представників ОБСЄ. Біля сільмагу на нас чекали Наталія Іванівна та Олександр Васильович, які з 2014 року пережили чимало жахіть. Вони погодилися розказати свою історію виживання і горя, яке принесла війна. Далі – історія села Павлополь зі слів очевидців.

Наталія Іванівна:

"Люди зі "колорадськими" стрічками почали з’являтися у нас тут. Потім ми побачили, до чого йде діло. Тут уже наші війська заходили. Малими групами. Вони зустріли тут сепаратистів. І тоді, 12 квітня, шість штук БПМшок заїхали. На них хлопчики молоді, замучені. На них не було військової форми, а чорні комбінезони. Невиспані, голодні. І сепаратисти їх заловили біля мосту. З двох сторін вміло оточили:спереду і ззаду. Їх було чоловік 10 – невеличка група. Почали сходитися люди з села, які вступилися за них: було два брати. Їм сказали сепаратисти: "Йдіть звідси, бо спалимо і хату й машину". З цього все й починалось. Це були перші жахливі дні.

Тоді зібралася когорта місцевих людей, які вирішили, що не треба їх затримувати. Серед них – мій чоловік. Це тепер розказувати просто, а тоді було страшно. Там тоді ледь не зарізали людину. Одного мужчину тягли в річку топити. От їх було багато, цих, що від так званої ДНР. Сиділи, як наркомани, під парканом, хто де попало. Їх було більше 30 осіб. Ще діяла якась влада. Ми почали туди телефонувати, хтось втрутився, – це було з 9 ранку. Їх тільки о 12-й відпустили з Павлополя.

Отакий був початок. Потім був хаос. В червні почали заходити військові, наші, машини,госпіталь. Видно, що здалеку йдуть. У червні з того боку почали рити окопи. І так тривало протягом двох місяців. У серпні – ще складніше. Ми знали, де що твориться. З кордону почали виганяти наших прикордонників, місцеві допомагали. Найбільші втрати тоді були. Тут траса Одеса – Ростов, то розстріляли митницю. Тоді загинув син нашого знайомого. Розбили з моря радіолокаційні станції. То були перші "гради" з того боку – стріляли з Російської Федерації. Ми ніколи не сумнівалися, звідки це.

Потім був День незалежності – у нас тихий день. А 25-го прорвали кордон і стали заходити! А вже 27-го – повний жах! Наші відступали. Через Павлополь пройшло 70 танків через міст. В селі була страшна паніка. Залетіли 2 вертольоти. Це не можна було уявити. З Новоазовська нам телефонують, розказують, що йде багато танків – заходять війська російські. У нас паніка страшна. Люди збіглися в магазин, почали хапати все,що бачили. Нічого не було шкода, бо всі розуміли, що це як "останній день Помпеї". Тоді паніка була і в Маріуполі. Важко було виїхати. Це було велике щастя, що хтось вибрався. Ми зрозуміли, що справи погані.

5 вересня з Росії зайшли війська і підійшли до Комінтерново, а ми бачимо, що з-за річки підійшло багато танків. Почали готуватися. Ми в підвал позакидали речі – ховатися ж треба. А потім кинули "хлопців запорізьких" на Комінтерново. Вони попали в засідку, потрощили їх. Одного – вбили, ми знали його. І тоді ми почули перші кулеметні черги. 8-го вересня наші зірвали міст. Мабуть, так треба було.

Залишилися ми в незрозумілій зоні. В магазин перестали возити продукти. Кругом пусті полиці. В бочці – трохи води. Залишилася біла кицька і пустий магазин. І нічого ніде. Обстріли жорстокі – страшно. Що робити? Ми ж звикли, що треба кудись ходити. Прийдемо, погодуємо кішку. А вдома страшно. Біжиш, було, під час обстрілу падаєш на землю, під паркан…

А потім в селі появилися так звані "денерівці", повісили свій прапор. Деякі люди були дуже раді. Питали мене: "Ви бачили?". Ні, кажу, нічого не бачила. Хтось розказав "денерівцям", що ми помагали українським солдатам. Чоловіка мого виводили на розстріл. Я лежала в лікарні, нудило сильно. Знайома телефонує, каже, що мого чоловіка забрали, телефон і окуляри викинули, сказали, що вже не згодяться. Добу не знала, що з ним. Я була всередині мертва, хоч і фізично жива, дуже переживала. Чоловіка сильно побили. Але він залишився живим.

Йшов час. 10 лютого зайшов АЗОВ, тоді загинуло 2 молодих хлопця. Тепер ми жили в сірій зоні. Їздили "денерівці" і ми по хліб в Грунтово через КПП по хліб та воду.

А коли 30 листопада я прийшла сюди, в порожній магазин сходить. Бачу, біля клубу народ зібрався і військові. Підійшла, як виявилося, начальник СБУ, каже мені, щоб відкрила магазин. Потрібно хліб привозити, відроджувати життя в селі. Через 2 дні почали роздавати хліб людям, в бочку заливати воду. Привезли мішки з крупою. Так,потихеньку, відроджувалось село. Через пару місяців фірми почали привозити товар в магазин. Військові більше місяця годували людей (хліб, крупи, згущенка, 10-12 л води). Я все записувала в зошит, кому скільки…отак і налагодилося…

Знаєте, що тяжко і гірко мені? Приходять до нас молоді хлопці в село, питаєш, якого року – 1999-го. З Чернігівської області. Молоденький, і не побоявся. А він відповідає: "Чого я буду на дивані лежати, чекати, коли до нас прийдуть?" А через тиждень чотирьох убили, серед них був цей хлопчик. Це дуже важко.

Так тиша у нас чи не тиша? Не знаю. Впевненості особливо не має. Сьогодні день, та й день. В селі багато проблем, нема газу, так звана ДНР відключила його. Газ подавався в село з Новоазовська, це зараз окупована територія. Є великі проблеми з водою. Звертаємось в сільську раду, але там не поспішають нам допомагати…"

 

Олександр Васильович, фельдшер в Павлополі, розповідає свою історію: 

"Поїхали ми з дружиною в Новоазовськ. Знайомий лікар запропонував медикаменти. Там уже чекали, як ми пізніше дізналися,бандити. Вони й забрали мене й дружину. В авто підклали гранату і прикрили його паспортом. Щоб пришити тероризм. Провокація. Дружину відпустили через добу. Вона набрала дочку Сашу. Наша дочка працювала в міліції. Потім ми дізналися, що вона викрила схему контрабанди. І через батька почали тиснути на неї. Донька почала пробивати по своїм каналам, і точно дізналася, що мене викрали бандити. Згодом бандити передали мене в МНБ за статтею "шпигунство на користь України". І почали розкручувати тероризм. Більше двох років в тюрмі. Суддя – громадянка Російської Федерації, про адвокатів взагалі не йшлося. Єдине, про що Саша домовилася, то за гроші передавали продукти. СІЗО розраховано на 2 тис. людей. Там набагато більше. По 7-8 осіб на нарах. Спали по черзі, в камерах реально фізично і морально добивали. За весь час лише 2 охоронці, які могли поспівчувати. Казали нам: "хахли, дєржитєсь!". Нікого не хвилювало життя полонених. Холодно, постійні обшуки. Відпустили під час обміну в 2017-му році. Травма в мене на все життя…."

 

Далі буде…

 

  • Facebook