Як португалець у Черкасах гостював

 ...
Як португалець у Черкасах гостював

Гуляючи пішки по місту, ми часом опинялися в таких його куточках, які нагадували мені провінційні міста в бразильській глушині або ж стежки, якими я хлопчиськом подорожував по Алентежу в 60-ті роки. Моя супутниця показала мені яму, куди одного разу, ще школяркою, впала і подряпала коліно, – це сталося близько 45 років тому, тобто в самий розпал радянської епохи. Та ж яма, те ж каміння! Створюється враження, що сталість фізичного простору весь час кидає виклик пам'яті.

Водна гладінь, багата рослинність, спекотний клімат — створюється враження, ніби перебуваєш десь у Амазонії чи на північному сході Бразилії.

Київ асоціюється з холодом, а Україна — з суворою зимою. Принаймні саме такий стереотип склався в Португалії. Коли хтось думає про Україну, в уяві малюються білосніжні пейзажі, сніг і лід, шарфи та рукавички, квапливі перехожі в зимових пальто, сильний вітер б'є в обличчя. Так, це правда, мені вже доводилося опинятися в такій ситуації, коли пару років тому я приїжджав на Новий рік до Одеси і застав сильний снігопад. Однак зараз серпень. І в цей час року в Україні може бути гарячіше, ніж у найбільш спекотну літню пору в Португалії. Протягом останніх декількох тижнів стовпчик термометра не раз піднімався до +35 градусів. У таких погодних умовах, живучи в зеленому міському районі біля річки, я легко можу уявити собі, що перебуваю де-небудь в Амазонії чи на північному сході Бразилії.

Мене супроводжує чоловік, який виріс і довго жив у цьому місці, в місті на березі Дніпра, біля найширшої частини річки (де відстань між двома берегами досягає 17 кілометрів, це справжнє море). У цю пору року на тлі ясного літнього неба особливо красиво виділяються берези, які обрамляють річковий пейзаж,  — найбільш поширена в цьому регіоні листяна порода.

Місто, яке розташоване на рівнинному правому березі річки, вкритому невеликими островами та півостровами, приваблює в першу чергу рибаків і купальників. Дорога, що веде до Києва (приблизно в 200 кілометрів), перебуває у досить занедбаному стані — за останні кілька років, що я тут буваю, нічого не змінилося. Крім того, що шосе саме по собі доволі вузьке, вічні вибоїни і відсутність розмітки перетворюють будь-яку поїздку на автобусі або машині (в даному випадку мова йде про невеликий фургон) на ризиковану пригоду. На мосту, що з'єднує два береги, ведуться ремонтні роботи, як і на головному міському проспекті, бульварі Тараса Шевченка, який є одним із символів міста і завдяки великій прогулянковій зоні отримав у місцевих жителів прізвисько "Єлисейські поля".

Хоча населення міста становить приблизно 300 тисяч осіб, нерозвиненість інфраструктури очевидна. Гуляючи пішки по місту, ми часом опинялися в таких його куточках, які нагадували мені провінційні міста в бразильській глушині або ж стежки, по яких я хлопчиськом подорожував по Алентежу в 60-ті роки. Моя супутниця показала мені яму, куди одного разу, ще школяркою, впала і подряпала коліно, — це сталося близько 45 років тому, тобто в самий розпал радянської епохи. Та ж яма, те ж каміння! Створюється враження, що сталість фізичного простору весь час кидає виклик пам'яті. Пам'яті, яка сьогодні набуває ще більшу ясність у контексті, подібному до цього, де переді мною оживають примари радянського часу: чи то в конторах, чи у державній лікарні, чи в довгих чергах в держустанови, в старих автобусах, де як і раніше ходять ревізори (!), на погано освітлених вулицях, нарешті, в гостях у простих людей, які зберігають у сімейних альбомах свої чорно-білі скарби і дозволяють мені в них покопатися. До того ж на деяких будівлях все ще можна побачити пошкодження часів Другої світової війни, докази того, що час може протікати не тільки вперед, але і назад.

Адже перед нами країна, яка понад 60 років перебувала під владою тоталітарного режиму і настраждалася в епоху сталінізму — кульмінацією чого став Голодомор, між 1930 і 1931 роками, що забрав життя понад п'яти мільйонів селян — злочин, порівнюваний з Голокостом — країна, яка нещодавно пережила вторгнення Росії, що зайняла частину її території і сьогодні підігріває війну, жертвами якої з початку 2014 року стали десять тисяч осіб (не рахуючи російської сторони), країна, яка бореться з давніми і новими труднощами, починаючи з корупції та організованої злочинності (внутрішньої і зовнішньої) і закінчуючи нинішньою фінансовою кризою та залежністю від міжнародних кредиторів. Крім того, не варто скидати з рахунків тиск і шантаж — методи, якими активно користується Путін, щоб ще більше розгойдати українську економіку і послабити державні інститути, де і без того правлять підкилимні інтриги та сумнівні інтереси. Українські політики вже давно дискредитували себе в очах більшості громадян — серйозних і спокійних людей, які в цілому становлять український народ, хоча багато держслужбовців все ще не позбавилися від пихи, успадкованої з радянських часів. Про "політику" мало хто хоче чути — не те що говорити. Колишні учасники Помаранчевої революції, молодь, активісти або ті, хто співчуває майданським протестам, схоже, остаточно розчарувалися в політиці.

Одне за одним покоління українців виїжджають за кордон, люди похилого віку отримують від держави 80-100 євро пенсії, якщо взагалі щось отримують. Ті, хто молодший і залишився в країні, працюють переважно в магазинах, сфері обслуговування і в комерційних підприємствах. Є люди, що нишпорять по смітниках. При цьому процвітає паралельна економіка, про що можна судити з базарів у центрі міста і придорожніх СТО. Так, тут можна купити м'ясо курчати без будь-яких проблем щодо якості продукції або європейських "директив", які забороняють вживання натуральних продуктів (без відповідної сертифікації). Ось принаймні одна з переваг перебування за межами ЄС. Соціальна нерівність не може не впадати в очі й особливо помітна за тим, який транспорт циркулює містом: з одного боку - це безнадійно застарілі автобуси і численні "запорожці" зразка 1970-х років, а з іншого — сучасні позашляховики (днями бачив тут навіть останню Tesla Model 3).

Кожного разу, коли в повсякденному житті мені доводиться стикатися з цими контрастами, які по суті є відображенням нинішніх розколів та історичних повернень, на пам'ять приходять інші парадокси. Пам'ятаю, як у 1990-ті роки, проводячи дослідження в секторі взуттєвої промисловості (в Сан-Жоао-да-Мадейра), я помітив, що на взуттєвій фабриці, де мені кілька місяців довелося працювати, єдиним делегатом профспілки (а її на той час очолював вкрай лівий активіст) була співробітниця, мало інтегрована в робочий колектив, зате палка віруюча, яка старанно здійснювала паломництво в Фатіму і з різних причин піддавався маргіналізації з боку колег. Вона була одночасно активістом колективу і практикуючим католиком, що в контексті профспілки з її вкрай лівими тенденціями стало для мене дивовижним відкриттям. Подивившись на деяких персонажів у цьому українському місті, я починаю бачити тут низку паралелей. Так, моя господиня, яка колись була активною комсомолкою і виросла в той час, коли в університетах серед інших подібних дисциплін викладався "науковий марксизм", після здобуття країною незалежності з усім запалом і завзяттям віддалася релігії, ставши старанною парафіянкою місцевої православної церкви.

Я аж ніяк не хочу ставити під сумнів право вибору кожної людини, тому що в цьому випадку релігійна практика є служінням Богу і виступає за взаємну допомогу та солідарність, які здаються набагато більш послідовними і гуманістичними, ніж стара радянська інституціональна доктрина. Але коли знаходишся на території країни (колишньої радянської республіки), яка наказала зруйнувати церкви тому, що вони були "опіумом для народу", цікаво спостерігати, наскільки стійкішими виявляються релігія і віра у порівнянні з офіційною доктриною, що протягом багатьох десятиліть нав'язується людям силою.

А район, у якому я жив, хоч і перебуває у занедбаному стані, називається Нова Митниця, тому що в минулому нерідко затоплювався водами річки.

Погода, як і раніше, спекотна, і Дніпро кличе нас до своїх берегів. Але незважаючи на барвистий горизонт цієї величезної річкової бухти зізнаюся, що віддаю перевагу слизьким зимовим прогулянкам на білому тлі серед засніжених сосен вулицями Черкас або навіть катанню по дніпровському льоду. Чому? Можливо, тому, що такий ландшафт найкраще відповідає стереотипу.