Паралельний простір: підземні Черкаси

 ...
Паралельний простір: підземні ЧеркасиFacebook / Борис Юхно

Десь на початку 1980-х років, точніше не пригадаю, в кінці вулиці Крилова – там, де вона впиралася у посадку перед залізничною колією, – почалося дивне будівництво. Посеред дороги щось копали й копали, а на поверхні нічого не зводили. Згодом у отвір спускали величезні бетонні конструкції, щось там варили і, зрештою, підземний ангар накрили плитами. А потім на перетині цієї вулиці з провулком Воровського біля якогось душника ми з друзями вслухалися у моторошне гуркотіння під землею.

Здавалося – там не інакше, як метро. Через шпарину в бетонному кільці, виведеному на поверхню, кидали камінці і рахували секунди до падіння, що супроводжувалося відлунням, як у трубі. Повторювали дослід, кидаючи їх вже з мосту на тротуар у Ювілейному парку: час польоту був майже однаковим, з мосту навіть трохи меншим.

Ні, ну і як після цього спокійно спати, коли знаєш військову таємницю? Не спалося зо кілька місяців. І якось, мабуть навесні, бо вагони ми слухали, складаючи портфелі на пожовклу траву біля старої шовковиці і мордувалися у здогадках таки довгенько, збулася наша велика мрія: люк біля посадки кудись зник. В хлопчачому розумінні це було майже рівноцінним запрошенню.

Витримали паузу. Дорослим до дірки не було ніякого діла. А нам було. Тож з двома ліхтариками на трьох, полізли. Видалося штукою нескладною, бо на стінах будівельники закріпили спеціальні залізні скоби-сходинки, а з поверхні унизу виднілася платформа, то й не дуже лячно. Є платформа...

Від прірви ми відділені лише перилами, а і праворуч, і попереду ? суцільний морок. Така собі величезна кімната без дна завбільшки як наш шкільний спортзал, далі ліхтарі не тягнуть. Кілька кроків уперед – і під ногами спуск на наступну платформу. На неї веде вертикальна драбина. Ще лишень друга, а серце вже в горлі калатає. Ліземо...

Тут все, як і вище: секція закінчується третім спуском, але світла з люка вже не видко, він під кутом і метрів за двадцять або й більше позаду. І запах тут вже трохи інший. Земним не чути, тільки земляним, а ще бетоном і металом тхне. Ще нічого страшного, ще не так глибоко і пейзаж як на звичайній будові, але далі вже не хочеться.

З роками ця історія забулася, адже місць, куди ми пхалися в 12 – 13-річному віці, не бракувало, а підземка не видавалася цікавішою за інші. Потім подорослішали, тобто теоретично ніби як порозумнішали, тож майже перестали лазити куди не просять. Та по багатьох роках вона пригадалася. А привід був таким.

Надвечір 3 квітня 2003 року на вулиці Мисливській, що спускається до Дніпра ліворуч від Будинку природи, перехожий раптом почув з-під каналізаційної бетонної брили дитячий голос, що благав про допомогу. І вже невдовзі на місці події були всі, кому належить: надзвичайники, пожежні, лікарі. Але бетонні плити стояли мертво, а люка не було. Довелося викликати ще й спецтехніку, аби їх акуратно підняти. Зрештою бранця підземелля звільнили. Ним виявився 14-річний Віталій, учень восьмої школи. З попереднім діагнозом "переохолодження першого ступеня" його відвезли у лікарню.

З’ясувалося, що ще в першій половині дня хлопчина гуляв неподалік Першотравневого парку. Там його перестріли якісь старшокласники і захотіли пограбувати. Малий дав дьору і то чи випадково, чи зумисне, напевне таки друге, бо був неушкоджений, опинився у відкритому каналізаційному шурфі. Вилізти назад не зміг, тому пішов уперед шукати іншого виходу. Так і рухався кілька годин у цілковитій темряві похилим бетонним тунелем у напрямку Дніпра. Коли вперся в стіну, почав кликати на допомогу: вертати назад вже не міг фізично.

Цю сумну історію з відносно щасливим фіналом переповіла "Молодь Черкащини" від 10 квітня 2003 року. Мабуть відтоді я й зацікавився темою підземних Черкас. Бо місто наше на відміну від згаданих Канева, Умані, Чигирина, Сміли і навіть Жашкова, де підземні ходи мають вікову історію, хоч і не таке цікаве в цьому плані, та теж періодично буквально "видає нагора" сенсації зі свого прихованого від людського ока нутра. Ну "сенсації" – може трохи й з натяжкою. То бетонні ребра гідроізоляції вже неіснуючого фонтану за драмтеатром ідентифікувалися як "залишки фортеці", то бомбосховище ЗТА ставало відправною точкою підземних ходів, які "з’єднували стратегічні підприємства в одну мережу". Чи ще краще – історія про "партійний бункер" між двома адміністраціями, якраз під площею. І все-то брат – журналіст, професійний любитель сенсацій.

Ну от тепер трохи про реальну черкаську підземку. Головний її рукав, посередині якого й опинився Віталій, є частиною недобудованої ливневої системи. Діаметр труби близько 3 метрів, й малолітражка могла б проїхати. Її прокладали метробудівці у першій половині 1980-х одночасно з будівництвом нового обкому партії, теперішньої податкової адміністрації. Саме цей факт дав підстави для "народної версії" про спорудження евакуаційної магістралі для начальства на випадок ядерного удару.

Тягнеться система від залізничного вокзалу у центр, де повертає ліворуч, у бік адміністративних приміщень: обставина й справді дивна. У трубі, загальна протяжність якої більше чотирьох кілометрів, є чотири великі кімнати. Свого часу вони були будівельними майданчиками, через які піднімали ґрунт. У середині кімнат – драбини до трьох метрів і площадки: в комплексі щось схоже на сходовий марш у під’їздах. Все це під поверхнею на глибині 3 – 6 поверхів, накрите залізобетонними плитами з люками. Перше підземне приміщення знаходиться в районі вокзалу. Там легко упізнається періодична присутність людини: багато зігріваючого мотлоху та пляшок.

Паркова – то вже друга кімната. У ній сучасники наслідили ще більше. І навіть підлітки, адже стіни розписані примітивним графіті, а це "мистецтво" порівняно нове. Прольоти небезпечні, металоконструкції давно розсипаються від іржі.

Треті "апартаменти" – біля РАЦСу, тут найвищі стелі. Але все проіржавіло так, що сходинки сантиметрової товщини легко викришуються пальцями.

А четверте приміщення – фактично глухий льох глибиною близько п’яти метрів. Він накритий кількома бетонними плитами без люків. По ходу з будь-якої іншої кімнати – пастка. Підлога земляна. Дошки, балки, мох, гриби...

Про "клімат". Ділянка від вокзалу до парку суха, навіть пилу чимало, тож нічого слизького й гидотного там не водиться. Далі, і дуже різко, труба стає вологою, а ближче до другої кімнати на дні з’являється чорна рідота, схожа на мазут. Окрім чотирьох бункерів, на усьому підземному шляху зустрічаються такі собі кімнатки-ніші 2х2х2 метри. У їхніх стелях отвори з трубами для вентиляції або зливу води з ливників верхнього рівня. Кілька цих закапелків укомплектовані вертикальними металевими драбинами, скористатися якими давно неможливо: щаблі виламуються, а кріплення таке, що конструкції коливаються, як маятники. Якщо зірвешся, то летітимеш кілька поверхів як в ліфтовій шахті.

Між "апартаментами" та "льохом", тобто третьою й четвертою точками, дно труби вкрите цупкою від часу мулякою. Схоже, колись тут довго стояла вода. Ґрунтова й тепер сочиться, але багно точно має іншу природу. До речі, тут у трубі є цікавий напис: "Комсомольская – Фрунзе". Цікавий не змістом, а характерним для метробудівців штамповим шрифтом.

Коли тему підземки вже надовго відклав убік, нагодилася публікація у "Черкаській правді" від 12 липня 1979 року. А у ній якраз про ту шахту, з якої почалася ця розповідь. Називається "Тунель під кварталами", і оскільки матеріали з цієї теми у нашій періодиці є великою рідкістю, наведу його текст повністю.

Мабуть, далеко не всі черкасці знають, що під прибережними кварталами їх міста прокладається тунель глибокого залягання на багато метрів від поверхні землі. Вже пройдено близько 600 метрів. На цій трасі бігає електровоз з вагонетками, вивозячи вийнятий грунт. Не подумайте, що будується метро. У тунеля ? інше призначення, про яке розповів начальник дільниці Харківського управління "Союзшахтоспецпромбуд" Віктор Володимирович Федоренко:

"Наш колектив приїхав у придніпровське місто, щоб збудувати зливовий колектор – вкрай потрібну для міського господарства споруду. Адже води від дощів і танення снігу треба швидко спустити з вулиць у ріку. Можна було б прокладати колектор відкритим способом. Але підземний, при всій своїй складності, значно вигідніший. Інакше довелося б на частині траси зносити будівлі. Нам необхідно пройти 3,3 кілометри. Роботи ведемо при допомозі прохідницького щитового комплексу. Тунель – його діаметр 2 метри 56 сантиметрів – зразу ж одягається у залізобетон. Поки-що прохідники йдуть від Дніпра. Пізніше передбачається вести роботи з двох напрямків. Для цього по вулиці Крилова збудують шахту, щоб і тут дістатися до проектної позначки залягання колектора (ось воно що було!) Досвідчені майстри вперто долають метр за метром тунелю. Роботи не припиняються ні вдень, ні вночі, тривають цілодобово".

Дехто зі старожилів і дотепер впевнений, що наприкінці брежнєвських часів у Черкасах "хотіли робить метро" (до цього блага цивілізації місту не вистачало ще хоча б півмільйона населення). Колись навіть один літній дядечко готовий був надати незаперечні докази у вигляді планової карти-схеми, та згодом з’ясувалося, що вона десь загубилася.

  • Facebook